Дочка Люба ходила з Тамарою в один клас, разом гуляли дівчатка.
А менша Наташа вчилася в одному класі з Ванею.
Яків працював у сільському продуктовому ларку.
Працюючи в колгоспі за палички, Софія інколи не мала й копійки на хліб. А дітей четверо, усім треба дати їсти, усіх взути, одягнути.
Якось, зайшовши у велику скруту, підійшла до Яшки:
–
Дай мені у борг, віддам, як продамо трохи городини.
–
Не дам, – рішуче сказав. – Вас тут багато таких знайдеться.
Жінка, спалахнувши від сорому і образи, не стрималася:
–
Ти мене, мабуть, забув, як при німцях тебе рятувала? – обізвалася тихо.
–
Когда это еще было?! – відповів зверхньо.
Пішла додому, а там дала вже волю сльозам. «Ну, чому, чому так важко їм живеться? Чому такі недобрі є люди?»
Бог із ним, із невдячним Яшком, зате її тішить, що його дочка Тамара дружить із Любою.
Нікому тоді не сказала про своє приниження і біль, а лише згодом, коли пройшли десятки років, і в світі заговорили про відзначення подвигу тих, хто у війну, ризикуючи своїм життям, рятував нещасних євреїв від знищення, розповіла дітям.
*
* *
Терпіла-терпіла Софія ці злигодні, та й не стерпіла: зробила дріжджі з хмелем, завдала аж у городі закваску, виміняла за молоко корито і бачка та почала гнати горілку.
Бувало, Михайло із сусідом Явтухом так і чатують, коли жінка дозволить попробувати, чи міцна.
Стала Софія продавати горілку, аби хоч якось взути – одягнути дітей, бо за зароблене в колгоспі не зодягнеш і не взуєш їх.
Першим разом у місто пішла з дівчатами: показати до родичів Маковозів дорогу.
А далі Люба і Маруся вже самі носили горілку.
Дорога неблизька, поки по залізниці, по шпалах пострибають, стомляться.
А там уже тітка Ліза Маковозиха і нагодує смаженою картоплею, і заставить довгенько перепочити перед дорогою назад.
Смачнішої, як та картопля в цих добрих людей, здається, дівчатка й не їли навіть удома. І теплішої і кращої лежанки, на якій відігрівалися після важкої дороги з нелегкою ношею. А якими стали рідними їхні діти – Оля, Льоня, Надя, Митя – назавжди, бо їх об’єднали нестатки і важке повоєнне дитинство.
–
Мамо, а Маруся на мостах не хоче оглядатися, а я тільки те й роблю, що кручу головою, чи не їде товарняк або пасажир, – жалілася Люба.
–
Мамо, а вона боягузка: по мосту не йде, а переповзає, – насміхалася сестра.
–
Бо внизу дуже глибоко і там вода тече, страшно, – виправдовувалася молодша донька.
–
Правильно, й оглядатися треба, і прислухатися, доню, ти молодець, що пильнуєш на дорозі, бо береженого й Бог береже, – навчала мама.
Як би важко не доводилось, а на осінь можна буде справити дітям і одяг, і взуття за продану горілку.
–
Не мерзнутимуть восени, – тішилася Софія. А на зиму щось треба думати.
–
Знаєш, Михайле, я спробую ще й сама трохи продавати. Наступного разу понесу у Ватутіне. Може, знайду купців. Бо жалко і донечок, вони ще зовсім невеликі.
–
Ой, дивися, щоб не спіймали та не посадили, як Дуню Купріянишину, – відмовляв чоловік. – Не подивилися ж, що у неї двоє дітей малолітніх.
Та думка піти з горілкою не залишала Софію.
* * *
Встала – ще й не думало сіріти, а дійшла у місто до першої хати, як тільки-но почало благословлятися на світ.
–
Піду в перший двір, у якому засвітиться світло, – вирішила жінка. В одній із хатин засвітилося, і вона підійшла до причільного вікна. Постукала несміливо і тихо.
–
Не чують, – вирішила. І знову ще у шибку легенько торкнулася пальцями. І на велике здивування подорожньої, двері відчинилися і на порозі стала жінка.
–
Ви до нас? – запитала господиня.
–
Так. Прийшла, може, купите у мене горілку, – несміливо сказала.– То заходьте в хату, може, й купимо, якщо добра.
–
Добра, добра, чоловік мій пробував, то хвалив, – звеселіла Софія.
–
Ходімте ж, – запросила ще раз хазяйка.
І Софія переступила за нею поріг, та ледь не обімліла від страху і несподіванки: перед нею стояв молодий міліціонер:
–
Хто вас до мене направив?
–
Ніхто. Я сама подумала зайти у першу хату, у якій засвітиться. От і зайшла, бо далі несила вже йти.
–
Звідки ж ідете?
–
Із Стецівки.
–
Так, кажете, ніхто не направляв вас до мене?
–
Ніхто, можу забожитися.
І до дружини обізвався:
–
Дай їй грошей за те, що принесла. Мабуть, не з добра з ночі отакий світ ішла. Діти, певно, є?
–
Є, четверо: два хлопчики і дві дівчинки… А зима на носі вже, треба їх узути і вдягнути.