–
Ох, ти ж моя помічниця дорога. Що б я без тебе робила з малою дитиною: треба ж і коло корівчини поратись, і на городі лад давати.
–
Я вже школярка. Піду в перший клас, а вчителька спитає, чи слухаюся вас, чи допомагаю глядіти братика, – відповіла донечка.
Та й Павлик любив сестричку: перше слово, яке навчився говорити, було «Ня-ня».
* * *
Зростали щасливі дітки, купаючись у родинній любові. Завжди ласкава, привітна і добра ненька Олександра, і хоч гарячкуватий характером, але роботящий і турботливий, тато Андрій. Вони обоє були постійно в роботі, клопотах про дітей, щоб їм не гірше жилося, як іншим. Хоча не мали багатства великого, але завжди велася худоба: і коні, і корівчина, і поросята.
Було коло чого ходити-поратися, і діти завжди мали вдосталь хліба і до хліба. Лише взимку мама Саша (так на неї звикли казати сусіди) відпочивала за вишиванням та за прядкою (Волосенки завжди сіяли коноплі, вимочували в річці, сушили, били на бительні, пряли і мали виткане на домашньому верстаті полотно і собі, і дітям на сорочки).
Час летить безупинно – підростали на радість батьків діти: Софійка вже й школярка, старається у школі, вчителька не нахвалиться ученицею. А вона, навчившись читати сама, вже з братиком займається, казочки читає, букви показує.
Наполеглива і вимоглива старша сестра: ще до школи навчила Павлика читати, приносила йому книжечки з бібліотеки шкільної, хоча, правду кажучи, хлопчик не дуже захоплювався цим заняттям.
Він більше біля річки любив бувати: малою хваточкою при березі мульги наловити, раків надерти, якихось комах принести до хати. А одного разу прийшов з повною пазухою і до Софійки: «А йди подивися, що я тобі приніс! Такі вони хорошенькі!» І висипав жаб і жабенят на долівку, які зразу розповзлися повсюди… Сестра з переляку вибігла надвір.
Було роботи і матері, коли прийшла з поля – виловлювала те добро, сварила хлопця.
А йому що, – сміється собі: «І чого їх боятися? Вони такі гарненькі, м’якенькі, тільки трохи холодні. І зовсім не кусаються».
* * *
Гарні в селі зимові вечори! Снігу намете по коліна, батькові є робота: прокидати стежки до повіток, навколо хати, до воріт і за ворітьми. Це вже для сусідів і близьких родичів, які мало не щовечора приходять, як тільки-но впораються по господарству.
Довгі-предовгі ці вечори, а які ждані і веселі для дітвори!
Шурхотять прядки сусідки, дядини, двоюрідної сестри, літає, розкрилившись на всю хату, пісня, а за нею друга, а потім і ще й ще.
Підтягують дужі чоловічі голоси: дядьки, впоравшись, як і батько, несуть до хати мороз, обтрушуються від снігу, всідаються біля печі на оберемки пахучої соломи, які з раннього вечора приніс Андрій (щоб нагрілася і не була такою зимною)
Як же радісно і гарно чути, як дзвенить і переливається над усіма голосами сріблом високий чистий голос мами Олександри!
Софійка з Павлом, вмостившись на печі, і собі тихенько підтягують, бо вже всі пісні добре знають і колядки теж.
І хоч у школі вчителі кажуть, що Бога немає і учням не можна колядувати, діти Волосенків дуже ждуть Різдва, щоб побігати по хутору, поколядувати, а потім і попосипати.
–
Яка ж шкода від того, що вони занесуть калача хрещеним батькам? Або заколядують? – не розуміють діти. – Різдвяні пісні ж такі гарні, що як на крилах підносять, коли їх чуєш або співаєш.
–
Бога, діти, немає, – сказала якось знову учням учителька. – І щоб ніхто із вас більше не бігав щедрувати і колядувати, бо поведу до директора. Релігія – опіум для народу.
–
Бога немає!? Як таке може бути, адже і тато, і мама, і дідусь, і бабуся та й всі
рідні моляться та надіються на нього. Не тільки Софійку але й більшість однокласників вразили такі слова вчительки. Вона ж для них найбільший авторитет. Їхні маленькі серця не хотіли змиритися з тим, що у них відбирають наймилосерднішого Бога та наймилі
ше свято – Колядку. Мудра матуся увечері розповіла дитині про те, що не завжди треба говорити те, що думаєш. Може, вчителька й сама вірить у Бога, але мусить забороняти дітям ходити колядувати, бо так потрібно керівництву району, держави. І не все, що гов
ориться вдома, можна переказувати чужим людям та друзям: «Своя хата – покришка». Надалі вже ніхто з діток у школі не торкався теми Бога, розкуркулення та деяких інших, щоб не нашкодити родині.
* * *
Білан Харитін, Софіїн дідусь, побудувався на хуторі неподалік від дочок Ївги і Олександри, а дочка Настя вийшла заміж у сусіднє село – Чичиркозівку, за вдівця з п’ятьма дітьми. – «І рідна мати не побивається, буває, так за дітьми, як ця мачуха», – говорили люди.