–
Ідіть і нікому ніколи не кажіть, де і в кого були, – наказав строго.
–
Добре. Дякую вам, – позадкувала до дверей, міцно затиснувши в долоні гроші.
–
Це ж треба: з такого світу нести десять літрів, – почула вслід. – Не з добра.
Вона від потрясіння і радості, що відпустили ще й заплатили, уже й за пляшки не допоминалася: слава Богу милосердному, відпустили!
–
Відпустили, – аж співало серце.
Відпустили! Тепер можна купити дітям взуванку і вдяганку.
Розказувала вдома матері і чоловікові про свою пригоду.
–
Ой, дивися, більше не займайся таким ділом, бо й тебе посадять, – застерігали домашні.
Для свекра Назарія, сусідів Явтуха і Миколи – справжнє свято, коли в кущах Софія у великому баку гонить горілку.
Вони пробують, чи ще можна гнати, чи вже кидати:
–
От житуха, ти її пробуєш, а вона все капає і капає, – не натішиться сусід.
Обсядуть бака, як мухи мед, і одігнатися не можна.
–
Ідіть звідси, бо люди побачать, – просить Софія. – Та ще донесуть у сільраду.
–
Хорошо. Спасибі тобі, добра ти душа, – дякували діди.
Та не дарма застерігали жінку – хтось доніс – таки на неї.
І одного дня прийшла міліція з обшуком.
Знайшли і бака, і корито, і заховану горілку в погребі.
Все потрощили, побили, горілку вилили, склали акта, дали переляканій Софії підписатися і свідкам – сусідам теж.
Справа пішла до суду, хоч як не благала жінка і чоловік.
Відбувся суд і виніс вирок: оскільки вона мати чотирьох дітей, присудити їй сплатити величезний штраф.
Прибігли з хутора батьки Андрій і Олександра.
–
Не побивайся, дочко, продамо корову і бичка і сплатимо, а тобі буде наука. Раз такий закон, його порушувати не можна.
Слава Богу, що в тюрму не садять.
–
А як же ви тепер самі без корови? – запитала.
–
Не журися, виживемо, колись ти даси ложку молока, хоча б для Вані, а колись і так обійдемося.
–
Спасибі вам, а за молоко не думайте. Діти приноситимуть частенько, вони вже в мене розумненькі.
–
От і добре. Дякуймо Богу, що ти вдома з сім’єю і дітьми.
Отак і вийшли із біди, в яку потрапила Софія. Молилась Господу, що порятував від тюрми.
Росли дітки, розцвітали, як найкращі квіти. В усьому старались допомогти батькові – матері.
Синочки наймалися пасти чужу худобу. І свою корівчину добре доглядали.
А донечки влітку вже після восьмого класу працювали на цегельному заводі – заробляли собі на одяг і взуття до школи. Ще й менших братів одягали на осінь.
Гордилися працьовитими дітьми Софія і Михайло.
На батьківські збори ходили до школи залюбки: слухали з радістю подяки від учителів за вихованих і розумних дітей.
Пишалися: це ж їхній синок Ваня став першим у школі за всі роки золотим медалістом!
* * *
Швидко плине час. Порозліталися, як ті птахи, діти: дочки заміж повиходили. Сини – Петя в армію служити, Ваня – в Харківський політехнічний інститут навчатися.
На той час нестало батька Назарія, а мати Марія тяжко занедужала.
Як могла, рятувала матір.
А вона так гірко страждала: все її тіло горіло у смертельній сверблячці.
–
Рак у вашої матері! – як ударили в голову слова лікаря. – Везіть її додому і чекайте.
Не могла невістка дивитися на страшні муки жінки, яка на довгі роки стала її дорогою і рідною людиною.
Попробувала її обливати горілкою і на деяку годину звільняла від свербіння і болю бідолашне тіло.
Стала знову у садку варити горілку і обливати нею хвору.
–
Не боїшся, Соню? – питала сусідка.
–
Не боюсь, мені страшніше дивитися на материні муки, аніж тюрма, – відповіла.
Якогось дня відвідати хвору прийшла аж із Грушківки Маріїна подруга.
Сиділа біля неї два дні, ночувала.
А коли прощалася, йдучи додому, сказала:
–
Пощастило тобі з дочкою, добра дитина, як же вона упадає біля тебе, як побивається, як рятує тебе від болю.
–
Дуже пощастило, – відповіла Марія. – Вона мені хоч і невістка, але рідніша за рідну дочку, бо та живе дальше і не змогла б так увиватися біля мене щодня і щогодини. Вона й на роботу зараз не ходить, доглядає за мною.
–
Невістка, кажеш? Нехай же її Господь береже й на всякому місці від лиха заступає!
На прощання вона поцілувала Софію:
–
Дякую тобі, дочко. Ніколи і нікому б не повірила, що є на світі такі невістки.
Смуток і біль огорнули родину, коли нестало матері Марії.
Вона прожила страдницьке життя, зазнала багато горя на своєму віку.
Розказувала невістці, що молодою ще поховала з чоловіком трьох дітей (9, 8 і 6 рочків їм було). Коли двох разом несли на цвинтар, Василько мамі через силу говорив: «А я ж не помру, правда, мамо?»