А з кладовища прийшли, то він уже не дихав. Невідома страшна хвороба забрала і синочка.
–
Хіба в мене є серце? Немає, бо якби було, то вже давно б розірвалося.
Війна забрала у них з чоловіком ще двох синів – соколів.
Як же не жаліти було Софії таку матір?!
Скаже, бувало, невістка: «Мамо, до вас просилася з хлопчиком
Ялина, десь перелякалося дитя. Може, приймете?» – Та прийму, як така біда з дитиною.
І, заховавши глибоко свій біль, заходжувалася рятувати чужих дітей.
Була від природи і від своєї матері Лукії теж цілителькою. Знала і від переляку, і від енурезу, і від зубного болю, і пологи приймати.
Не раз, бувало, каже невістці:
–
Слухай, дочко, ти маєш добре і чутливе серце, лагідні руки, зможеш допомагати людям. А я тебе навчу, передам тобі все, що вмію і знаю, рятуватимеш людей від біди.
–
Добре, мамо. Навчите колись, а поки що самі помагайте людям. До вас ідуть по порятунок, вам довіряють.
І те «колись» все відсовувалося під напругою щоденних нелегких буднів.
А тепер ось страшна хвороба взяла у свої кігті матір і вже не відпускає.
–
Не встигли ми з тобою, дочко, зробити те, що я хотіла тобі передати.
–
Не журіться, мамо. Попереду є ще час, ось піддужчаєте, станете на ноги і все мені передасте, що задумали.
–
Кажеш: устану ще? – запитала хвора і прошепотіла:
–
Будь завжди бережена Богом з усім родом, дитино, доню моя.
Вона відійшла у Софії на руках, спокійна і втомлена.
Відходили від Софії найдорожчі люди: і батько Андрій, і мати Олександра.
Слава Богу, що діти подарували їй онуків: Людмилу, Валерія, Ларису, Ольгу, Михайла, Юрія, Олега.
Ними опікувалася, уболівала за них, переймалася їхніми турботами.
Коли сталася біда з найстаршою внучкою, ледь сама не померла від горя, лікувала ще дитину й після лікарні, коли повернулася Маруся з Люсею.
Дочка Люба поїхала на сесію в Київ, пише:
«Мамо, тату, віддайте мого синочка в дитячий садок, бо мені сни тут погані сняться».
І стиснулося материне серце від згадки про страшну подію. Пішла дитина до річки і ледве не втопилася.
Добре, що бабуся Гусарка вибирала огірки і почула дитячий сміх.
Вона висипала з пелени огірки і пішла на сміх.
Два хлопчики біля камінця. Один сміється, а другий – уже й черевички у воду поспадали – просить:
–
Дай мені руку!
–
Не дам, – сміється.
–
І не давай, я зараз дам ручку, тримайся, дитино, я йду до тебе, – тихо озвалася бабуся Гусарка, щоб не злякати дітей.
А сама вже й немолода, ноги від переляку затремтіли. Якось вибралася, стала на камені, схопила малого за посинілу ручку, витягла на берег.
–
А тепер біжіть мерщій обоє додому, – наказала.
Сама ж слідком прийшла і розповіла Софії.
–
О Боже милостивий, я ж наказувала Віті наглядати за ним.
–
А вони мене не послухали, я ж слухаюся і сиджу на ґанку, – відповів на рік старший хлопчик.
Скільки тоді довелось пережити бабусі – матері! І як тривожилися вона, коли гроза заставала малих внучат-пастухів на полі, і як губили корів, запасали іноді, були ж бо ще зовсім дітьми.
Вона втішалася і заразом тривожилася і за Люсю, і за Валеру.
Усе карбами глибокими залягло на її серці, усі переживання і тривоги.
Син Петя з невісткою Наталею жили деякий час із батьками.
На роботу їздили у місто, дітей возили у школу і в дитсадок.
–
Чого це тебе учора в автобусі не було? – запитують цікаві пасажири.
–
А я впав у закваску, – повідомляє радісно малий Юра, – бабуся поставила її у діжці, а я заглядав і якось туди впав.
В автобусі полягали всі від реготу.
А вже найменшого внука Михайлика, синочка Івана і Олени, ніяк не хотіла віддавати в пастухи, згадуючи, скільки довелося пережити за старших онуків.
–
Ти, Михайлику, сховайся, а я скажу, що ти не прийшов, попрошу пастухів попасти за гроші.
А дитині тільки цього й треба, побіг гуляти…
* * *
Занедужав тяжко Михайло, поклали його в лікарню, але й там йому не ставало легше. Рятувала чоловіка, як могла, а того дня він сказав дітям:
«Ви ідіть додому, у вас там скільки роботи, а мати тут хай буде, зі мною».
Зажурені діти пішли з палати. А Михайло взяв Софію за руку і через силу промовив: «Якби все повернулося , як би ми з тобою зажили…»
Останні сили свої вклав він у ці слова, сповнені жалю, і в потиск її руки…
Діти лиш добралися додому, як з лікарні повідомили: «Вашого батька вже немає»…
Софія не захотіла сідати в машину, щоб добиратися додому.
Вона пішла по розталому чомусь лютневому снігу, не відчуваючи, що ноги наскрізь промокли. Несла з собою спогади про прожиті роки, не помічаючи сліз, що котилися дощем по щоках.