Усього в житті було, як на довгій ниві: то холодом повіє зі студеним дощем, то сонцем осяє.
А сьогодні в її родині велике горе, полите серед зими дощем – слізьми.
Кажуть, коли хтось відходить із життя під дощ, то плаче за світом душа. Софія серцем відчувала, що це так.
Важко було пережити втрату чоловіка, самотність каменем налягла на Софію.
Хоча й діти недалеко, навідуються, кличуть до себе, але ж ніч прийде, не знає, як її перебути.
Надумала і пішла на хутір до брата Івана, покликала невістку Надію:
– Хочу вас попросити, аби мати пожила зі мною. У вас тут гурт, ви розбіжитеся по роботах, діти Серьожа і Вітя в школу побіжать, а мати сама цілими днями, як і я. Однак, вона вже поратись по господарству не може. Нехай іде до мене, трохи поживе зі мною, поки я хоч трохи звикну бути сама.
Слава Богу, зрозуміли її, не заперечували.
З того часу веселіше стало жінці, в’ється – щебече і коло матері, і по господарству клопочеться.
Матуся старесенька, ледве пересувається по хаті, а все ж удвох, а не сама. Виведе її в сіни, посадить на стільчик, вкутає ноги, бо все мерзнуть:
«Дивіться, мамо, по вулиці люди ідуть, дітки бігають, а я тут недалеко, буду до вас навідуватися», – скаже, а сама до роботи візьметься.
До того ж, ніяк не розлучиться з корівчиною, хоча діти просять: «Не держіть уже, мамо, продайте, бо вам важко одній, а ми не набігаємося, у кожного свої турботи». Обіцяє послухати, а ніяк не наважиться залишитися без годувальниці.
А тут сталася біда – пропала корівка! Як же вона зажурилася, скільки попоплакала, аж поки не привела із сусіднього села молоду корівчину.
Забігала біля неї, як коло дитини. Так уже її доглядала: і водички, і травички, і бурячка, і пійлечка. Гарна корівка, ласкава, добра і на молочко щедра.
Щаслива Софія: є і діткам, і внукам, і неньці ложка молока.
Аж помолодшала і меткішою стала в роботі, і літ ніби не відчуває.
–
Відпочивай, дочко, – просить старенька мати.
–
Добре, ось ще навідаюсь до Голубоньки (так назвала годувальницю) та й зайду до хати.
Побігла весела, а вернулася вся в сльозах:
–
Мамо, біда, Голубонька пропала.
–
Як? Ти ж недавно була коло неї.
–
Була. А тепер уже її немає. Горе мені! Це ж якась напасть чи наслання!
Злягла Софія, не могла дивитися, як вивозять із двору її корівчину.
–
Не здумай купляти ще корову, бо як уже дві пропали, то так буде і з третьою, – радили родичі і сусіди.
Біда у двір не йде сама, а з малими дітками.
Занедужала старенька Олександра.
Недовго й лежала – день-два, хотіла щось сказати дочці, але не могла, лише з її очей так котилися сльози, що одна одну побивали…
* * *
Поховала Софія матір і згодилася перебратися до дочки. Звикати їй довго не довелось, бо це зовсім недалеко та й з Марусею на одному кутку.
Усі розбіжаться по роботах, а бабусі Софії є ким опікуватися, є з ким гомоніти.
Нащебечуть правнучата їй, нащебечуть, а вона їм казочку розкаже, кашкою нагодує, колискової заспіває до денного сну.
Може, й стомлювалася вона, але ніколи не говорила, що їй з дітьми важко, не жалілася, що зайве пустують.
Вона завжди уміла вчасно підтримати, заспокоїти, поцікавитися, як у дітей і внуків ідуть справи на роботі: як пройшов далекий рейс у сина Петра, як у доньки-куховарки Марусі минув робочий день, що готували школярам на обід, як ідуть жнива в колгоспі, де головував син Іван, як готується школа, у якій директоркою Люба, до роковин Малої академії.
–
Мамо, їде велика делегація студентів з викладачами з Черкаського педінституту, я хвилююся, – якось сказала дочка.
–
А ти не переживай. Приймемо, вареників наваримо, усім вистачить. Ще й узвару подамо.
–
Спасибі вам, – вдячно мовила донька.
Уже немолода, а не стомлюється ходити пішки і до церкви в сусіднє село, і на шкільні свята, які часто відбувалися в Крицькому саду.
Вона любила і своїх, і чужих дітей.
Сяяла до всіх сяйвом своїх проліскових очей, які і з віком не помарніли, не потьмяніли. Такою залишається Мати… Справжня.
*
* *
Пронеслися над Софіїною долею роки, як шалені коні: ні загнуздати їх, ані припнути. Сила вже не та: ані до печі заглянути, ані картоплинку обчистити, чи курочкам посипати. Зажуриться собі, бувало.
–
А скільки хліба, короваїв, пирогів напекла дітям і внукам за своє життя,– зітхне невесело. – А тепер десь поділася, зникла сила.
–
Та ви, мамо, відпочиньте, за свій вік наробилися. Ось книжечку прочитайте новеньку, внучок привіз, – заспокоїть дочка.
Любить мати дуже читати. І навіть коли стала інвалідом по зору, і тоді читання було її улюбленим відпочинком.