* * *
Наче дощик весняний, Ходить лагідна мама. Усміх в неї привітний, Ніби сонечко літнє.
А в очах голубизна,
Як і небо моєї Вітчизни.
Зелена неділя
Пахне клечанням,
Зелен – рутою, і м’ятою, Сині півники горді
Повсідались під хатою.
Вільха радо із стріхи
Сережками хвалиться,
Дуби і горіхи
До калиноньки залицяються.
Я босоніж ступаю по лезах
Трави-лепехи на долівці, –
Тихо скрикне стебло, Бризне щасно сльозою, Віддавши тепло.
(Як до серця мені прилягло!). Пахне клечанням знову в хатині у мами… По долівці в дитинство іду, обережно ступаю у казку ногами…
* * *
Стала хата центром Всесвіту безмежного, від любові безбережного:
порядкує в хаті ненька – горличка сивенька,
розливає ніжні хвилечки тепла у душі наші ненька мила, – хвилечки добра.
У спокої скупані щасливляться і діти, і внучата. Ховається жура, і мусить зло
мовчати –
по хаті образом святим пливе Пречиста Мати.
Люба ненечко
І
Ми з тобою, ненечко, одне ціле, я – частинка твоя змаліла. Як нам гарно у світі жити, землю ласкаву у двох любити. А вона до нас горнеться, правічна, Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні! Недалеко розлука стоїть за плечима, холодно диха.
Сіє лихо на нас з рукава, сіє лихо…
ІІ
Так боюся
Тебе вразить, матусю. І благатиму долю, ще й зозулі вклонюся, щоб не ти наді мною, як плакуча верба, голосила в журбі, а я над тобою тополино стелила жалі. Стеблинкою, павутинкою потримайся, за життя позмагайся, люба ненечко, в світі, щоб, доглянута,
Очі рідні закрила при дітях.
Батькова сорочка
Пам’ятаю: рукави розставивши, В хату входила татова сорочка.
І хилилася, хилилась від тепла.
А за нею входили й сороченята
Ті, що ми носили, діти – маленята.
Пахло так тоді в хаті солодко – морозно,
Свято пахло, радістю весняною тривожною. Ще іскрилися сніжинки, Квіточки – сльозинки. Як те грубе полотно
Та до серця прилягло! В сорочках з морозу і пороші Які ж сни наснилися хороші!
Жалю мій! На тонкій на синовій сорочці
Не квітують осяйні сніжинки,
Густо – густо повсідалися смутні пилинки.
Не присняться йому сни ті,
Що матері колись наснились,
В чому ж ми, у чому, люди, помилились?!
Батькова ж сорочка, із любові ткана,
Вже давно не замерза,
Виціловує у прискринку її моя сльоза!
* * *
У весняній заметілі рідна хата, Навіть не впізнати.
У бузкову радість я прийду, До ненечки – вишні припаду.
А за нею стоять літа та й літа,
Тому вона не старіє, а все молода. Струмениться молодо льону цвіт з очей, А із серця – золото обсипа дітей.
Намисто
Голод намисто поїв у баби Марії, І тепер воно правнучку не зігріє. І спідниця не буде носиться у квітах маленьких на ситці. Десь кожух у Ростові блука, може, й досі, б’є додому, б’є ніженьки босі. Та не дійде – несила, жаль, господарка юна його не носила. Бо голод зубами клацав, бродив по селі, І дрижали від страху старі і малі. А він хазяйнував, намисто з груби замуроване виривав. Виривав дороге намисто, поїдав усе чисто.
Аж щелепи йому тріщали, аж зуби йому хрущали.
Та й дівці було не до нього, упала голоду в ноги. А він заморозив навіки її на стежці заплаканій у бур’яні. Без намиста Ганнусю ховали, бо в Росію воно прошкувало – Так хотіло шлях заступити смерті, та спізнилися батькові ноги, до крові натерті. Через силу добився до хати, а її не впізнати. Пустка та й годі, бур’яни вище хати танцюють в городі. Став на порозі, засмучений, де ти, доню моя незаручена? Я ж намисто на хліб не зміняв, для весілля твого зберігав… Та й упав, похилившись на лаву, в вузлуватих руках нещасливе намисто ридало. * * *
Похилі, зігнуті сивенькі, голубоньки старенькі – усе частіше відлітають в ірій і розтають, як цятки сірі. Не прилітають навесні, лиш посилають здалеку пісні, яких душа жде, як причастя, жаданого, солодкого, як щастя.
Чекання
Скільки вишні зацвітали у рідному краї,
Скільки зими порошею вже їх замітали,
Скільки разів лелеченьки вертали до хати, Лиш кровиночки з війни Не діждеться мати.
Тільки встане сонце – Мати зором у віконце – І який цей світ болючий, Із сліз зітканий, пекучий!
Ой, горлице – удівонько
Ой, горлице – удівонько,
Сива твоя голівонька, Побіліла в самотині Сонцем була у родині.
З дітьми батька виглядала, Долю свою викликала, Поки склала крила:
Летіти несила…