Мати сина тополино виглядала
Мати сина тополино виглядала, А ворота з туги впали.
Аж під вікна підійшла сива нехворощ – травиця, Стріча з сином (ой, давно) матері лиш сниться.
Сниться тільки та примариться,
Над неньчиним подвір’ячком небо хмариться.
А де ж твої внуки, сива мати? Було б тобі, мати, крил не підставляти, Було б тобі сина в полині скупати. Полин – трава та й гіркая, А матінка та й близькая. А нехворощ сиву у колиску слати Було б тобі, мати.
Було б його, мати, у любистку скупати, –
Трава та пахучая,
А розлука із ненькою та й болючая.
Було б сина, мати, в поле посилати, Де колос зернистий, Де птах голосистий. Було б його вчити
Ще землю любити.
Не хилилася б тепер, як суха билина, При синові живому Мати – сиротина.
Все нам у вирій летіти
Жалієм матір аж тоді, як вишнею зів’яне кволо, ще не пройшовши своє поле, як слід не надивившись і на світ, а похилившись від усяких бід так передчасно, згорівши зіркою завчасно…
Позліталися діти до неньки
Позліталися діти до неньки,
Пташенятами – внуки маленькі, Та здорвлять, та щедро віншують,
А вини за собою не чують: у мами не були давно, слід прочах.
Перлом чистим – сльозинка у мами в очах. Бо таке її свято випадає не густо. (Щоб веселощі й гамір дитячий),
Про це знають удвох – Мати сива, стара, І хатиночка – пустка.
У тиші рідної кімнати
Голубі фіранки в смужку золоту, мамину усмішку вічно молоду – у своєму серці я завжди ношу, і до білої хатини все лечу, спішу. Там, у тиші світлої рідної кімнати жде мене у радості й печалі
найдорожча в світі –
Мати!
Мати
Час як підходить – Мати на пошту виходить. Хустину – ворона чорного, що на голові
кряче,
Змінить на білу, на радісну наче.
Празник у матері – ніби і справді сини
обізвались,
Ніби з війни повертались.
А так –завше в Матері чорним вишита
сорочка,
Тужить, як чайка підбита: – Синочки!
Синочки…
–А мені ось за голови ваші хлібина
й консерви …
Дзвонять із неба! Ось вибухнуть струнища – нерви!
Крайка неба – пояс червоний козачий,
Лазурова габа – смуток юначий, А рожевий окрайчик навколо –
то дівоча невтішная доля.
А темний, аж синій –печаль материнська за сина.
Не діждалась з війни молодих
козаченьків –
У сльозах все життя натужилася рідная
ненька,
Їй держава платила по дванадцять рублів
за кожного сина…
За Петруся білявого…
За Миколку чорнявого…
І матуся щомісяця консерви купляла, Та гіркі і пекучі обіди синочкам
справляла…
Серед шляху одна
І
Серед шляху одна, як тополя покинута,
На худеньких плечах хустка накинута – Мати стара, як сум, бреде, Ніхто й ніде її не жде. Хустка картата з нею – як крила, В ній виростала донечка мила.
Мати – костур у руки
І снує, наче тінь, від дочки – до онуки.
Скрізь важка, всюди немила, Сумно сплескують хусточки крила. На дорозі одна тополиною гнеться, Літній дощ на хустині сміється.
В ній в безхліб’я по селах ходила,
За останню сорочку доні хліба просила… А дощ не сміється вже, плаче, заслав пеленою… Матір горе веде тінню сумною.
ІІ
Хмаровища – хмари Облягли, як чари, не пробитися до світла, де надія колись квітла.
На життя щасливе, весело – грайливе, на життя багате в материнській хаті.
В материнській хаті, прибраній у квіти… Самотою тужить ненька при рідненьких дітях.
Повік з ріднею
Щаслива я: навкруг рідня моя Цвіте калинно, чорноброво.
Живи, родинонько, пребудь здорова! Щаслива я – навкруг земля моя, Квітчає її пісня солов’я.
Вінчає урожай з землею обрій Там, де ходили роботящі обри. Щаслива буду я повік з ріднею, Із матір’ю – Вкраїною моєю.
Над внуками птахою
– Поживіть ще для себе, Матусенько, – просять діти.
Заквічали оселю, прибрали у квіти… А вона все сміється, вже над внуками птахою в’ється. – Відпочину тоді, як піду за межу. А поки що для Вас побіжу та зроблю, побіжу та зроблю, побіжу!…
Висота мудрості
Бабуся – грушка зморщена сухенька, чиясь дбайлива сонцеока ненька між квітами – внучатами в травицю сіла – впала сіренькою перепеличкою, тендітно – невеличкою…
О, скільки радощів і смутку на віку пізнала сільська бабусенька!
Із честю світлою несе вагу минулих літ, і недарма в очах злинялих нам цвіте той давній дивний цвіт. І промениться мудрості для нас ще недосяжна висота, до серця струменить мадонни – матері свята і непорочна чистота.