Серцем і душею цілували.
Тут нова сорочечка
В дрібненьких квіточках білесенька,
Спідничка темно-сіра, ненадівана давно,
Зовсім нова, гарнесенька,
Ще кофтина тепла бурячкова,
Дорога тобі була обнова,
І легенька вишивана блузка – В ній ласкавиться на квіточках кожная галузка.
Ще святешня хусточка квітчаста, – Одяг цей любила, мала в ньому задоволення і щастя.
Що там за межею, що туди від нас полинула, І як твоїй душі ведеться, ми не знаємо.
Кажуть люди: так годиться – тебе й перевдягаємо.
А якщо не так щось учинили, нам прости. Знаємо: душа твоя свята прощення повна й чистоти.
*
* *
Душа у матері святиться благістю
І тихим спокоєм вмивається, Коли з порога: – Мамо, здрастуйте… – вчувається,
І на устах у сина цвіте усмішка мила. Тоді у неньки виростають крила, І прибува джерельна сила.
*
* *
Ластовиннячко ласкавиться ластів’ятами
На щедрих рученьках мами,
Що все життя звикли віддавати, Віддавати дітям, онукам
Хліб рум’яний і до хліба. Пахучі в ластовиннячку руки неньки, Молоком – добром ніжно тепленькі. Рученьки – ластів’ята літають, Все роботи для себе шукають.
Золотом, золотом золотяться
Ластовиннячка – сонечка, щастя На рідних рученьках мами. Боже милий, подовше тримай ти її поміж нами!
* * *
Нічого краще не буває,
Як ранок новорожденний світає…
Нічого не буває краще в світі, Як неньці простягають рученята діти.
Нічого не буває наймиліше, Як рід збереться в хаті найрідніший, Нічого не буває найсвятіше За слово матері, що наймудріше.
Сива моя голубонька
І
Уже сива моя голубонька І віршів моїх не читає, І не хвалиться: “Це моя доня їх писала, Мо ‘хто не знає?”.
А в хату хто прийде,
Усім дарує мою книжку
І ніжну, щиру, найтеплішу В світі білому усмішку.
Прийшла година зла – прелюта, І сила мамина хворобами закута.
Лежить тихенько сива пташечка,
Та віршів моїх більше не читає,
Лиш усміхом, як перше, Ясно сяє, сяє, сяє…
ІІ
Пташино воркітлива, ненько, У пізню – пізню свою осінь так гідно увійшла,
Як та тендітна квітонька маленька.
І ще чарує усміх незрівнянний твій,
І з очей рідних ллється ніжна просинь, Та вже печаль, як смуток сивий, облягає, На миле і прекрасне чоло спадає.
Така беззахисна, довірлива і щира,
Як те дитя мале,
Що руки простяга і горнеться до всіх,
Хто з ласкою на рученьки його візьме.
Тримається за світ цей білий
Із сил своїх останніх,
Бо знає, як нам, дітям,
Пекельно тяжко буде пережить
Невідворотні миті ті прощальні…
ІІІ
Відбула, Віджила, відійшла, А печаль безбережну пекучу Лишила у хаті.
А дихання твоє ще витає, здається, В затишній кімнаті…
Квітом теплим цвіте – Він єдиний у світі такий – Голос тихий, святий, щирий,
А ти ж вибрала спокій у мирі…
Наші думи пливуть, як вода
В літню зливу,
В них і біль, і тривога, і каяття:
Чи була з нами, ненько, щаслива?
Якщо ні, то прости – Ми караєм себе, нерозумнії діти…
Як могла ти маленька сама Піднімати нас всіх і теплом, і любов’ю своєю зігріти? В тебе ж скарбів святих Вистачало на всіх.
Відлетіла від нас, а сади білопінно цвітуть, що ти посадила.
І онуки міцніють, правнучата ростуть, – Твоє ніжне продовження – дива.
Фотоісторія
Брусліновський Микола Назарович, 1920 р.н., загинув на війні у лютому 1944 р.
та Брусліновський Петро Назарович, 1924 р.н., спалений у концтаборі
Брусліновський Волосенко Павло Андрійович,
Микола Назарович 1923 р.н., загинув на війні 20.07.1942 р.
Брусліновська
Марія Митрофанівна з дочкою Оксаною та внучкою
Катеринобю
Базилевський Микола Іванович – один із синів загиблого на війні у 1943 р. Базилевського Івана Мефодійовича та Оксани Назарівни
Базилевської (Брусліновської)
У першому ряду, посередині, у білій хустині Брусліновська Софія Андріївна. У останньому ряду, без шапки, Брусліновський Михайло Назарович Волосенко Андрій Васильович Волосенко Іван Андрійович
із внуком Сергієм
Брусліновська Софія Андріївна з внуками: Людмилою, Юрієм, Олегом, дочкою Любою та праправнучкою Танею
Волосенко (Білан) Олександра Дочка Марія з чоловіком
Харитонівна із внуком Сергієм Стеценком Петром Макаровичем