Він відходив з життя, яке так любив, більше не згадував ані про худобу, ані про землю, ані про ліс, яким віддавав свою силу, терпіння, надії.
Поховали діти його на сільському цвинтарі, гірко оплакавши, відчуваючи, що на них і на село впало каменем велике нещастя, якого вже не позбутися ніколи.
Тепер їх усіх насильно записали до колгоспу і щодня гонили на роботу.
Не могла пережити лиха і мати Марія, стала хворіти, а потім і злягла.
Олександра кожен ранок посилала дочку Софію навідати бабусю, віднести їй щось поїсти.
Одного разу дитина прибігла налякана:
–
Бабуся мені не відчинили. Я гукала і в вікна стукала.
Полетіла Олександра до неньки, та вже було пізно.
Стали лаштувати похорон. Приготували бідненький обід: борщ, кашу, узвар.
Поховали матір біля батька.
–
Недовго й виглядали, тату, нашу матусю, – голосили доньки. – Вибралася від нас та й буде тепер уже навіки з вами. А нам же, як тепер жити?
Поверталися на хутір, ведучи з собою важку журбу.
–
Заходьте, пообідаємо за померлих, – кликали дочки рідню.
Прийшли до хати, а там: ой, лишенько, стоїть на порозі нова хазяйка – комнезамівка:
–
А чого вам тут треба? Що забули? Я тепер тут житиму!
–
То віддай хоча б нам обід, після похорону трудящих годиться погодувати, – просили дочки.
–
Забирайтеся геть! Кому сказала?! Я – активістка, мені положена куркульська хата! – горлала люто, змінившись до невпізнання.
А скільки років прибігали на позички з чоловіком – п’яницею!
Такого похорону без поминального обіду і молитви не те що село, а мабуть, і світ не знав.
Й така доля спіткала більшість господарів того часу: невелика кількість комнезамівців за допомогою продзагонів та червоного війська захопили владу над трударями. Експропрійоване – награбоване майно активісти без жодного докору хворого сумління надягали на себе та на свою рідню, решта награбованого виставлялося на торги – гроші здебільшого пропивалися. Місцеві нероби, п’яниці, ледацюги та волоцюги, які отримали револьвери, гвинтівки та шкірянки «з самого району», здобули мандат на беззаконня, грабунок, вбивства односельців, єдиною провиною яких було те, що мали трошки кращі статки. Ходили майже завжди п’яні комнезамівці в чужому одязі, жили в чужих хатах, їли хліб пограбованих ними безправних селян-трударів.
* * *
Софіїн батько Андрій і його брат працювали на залізниці, на станції й жили, бо треба було зустрічати й проводжати потяги, що зупинялися тут-таки в Стецівці. Чоловік тримав пару коней, часто заробляв додатково тим, що відвозив прибулих пасажирів у Княжу, Чичиркозівку, Юрківку та в інші сусідні села. Тим часом збудував собі недалеко від станції на хуторі хату.
А коли колективізація була в самому розпалі Андрія несподівано заарештували за ухиляння від вступу в колгосп та утримували в Звенигородській в’язниці.
Священик Петро, який перебрався з Києва до свого брата Оксеня, сестри Ївги чоловіка, порадив Олександрі, як можна врятувати Андрія від заслання, а може й від смерті. Склав прохання-листа до Звенигородського тюремного начальства, у якому йшлося про те, що Андрій Волосенко не ухилявся від вступу до колективного господарства, а навпаки хотів до нього, проте на станції не було кому працювати і не знаходилося заміни, а пару коней він добровільно здасть у спільне товариство, як тільки хтось прийме його обов’язки на станції. Хуторяни засвідчили про це своїми підписами, які зібрала Олександра, заходячи в кожну хату зі слізьми та проханням.
Пішки добралася у Звенигородку. Вирушила уночі, щоб до ранку дійти до тюрми. Добилася до самого начальника, уперто чекала і просила вартових, щоб дозволили віддати листа особисто йому в руки.
Він з’явився десь уже після обіду. Олександра слізно благала, аби взяв цього листа до уваги. Здивований наполегливістю жінки, начальник все ж таки прочитав його, глянув на підписи:
–
Ти знаєш, жінко, що хто сюди потрапляє, тому один шлях – на Соловки.
Але ці підписи односельців… Хто тебе напоумив зібрати їх?
–
Сама, – сказала упевнено.
–
Знать, розумна вдалася, нічого не скажеш.
У його голосі бриніла недовіра.
Він пішов, кинувши на останок:
–
Не стовбич тут. Іди, звідки прийшла.
Уже пізнім вечором добралася на хутір. Діти обоє, і Софійка, і Павлик поприпадали до мами. А вона вже дала волю сльозам. Вони лилися і лилися рікою, і не було їм спину.
–
За що? Чому? Що він не так зробив? Чому від роботи відірвали і від сім’ї батька? Який з нього ворог? Як тут не вб’ють, то пропаде в далекому Сибіру, а діти сиротами зостануться.