Олексій Винокуров
Ангел пригляду
Передмова
Олексій Винокуров, колись мій співавтор у творенні веселої телепрограми «Куклы», написав книгу, яка зачепить у вашій душі зовсім інші струни. Зрештою, твердо відрізняти добро від зла сатирик зобов’язаний не гірше за романіста…
Винокуров відрізняє їх, і при цьому — для мене то є очевидним — володіє таїною живого письма, коли читача примагнічують не тільки інтрига та кров-любов (хоч і цього в його романі буде досить), а якась музика в тексті. А ще — сила авторського почуття.
Розпач і надія — цього ж не симулюєш…
І понад те — діє на читача та сама, тисячі разів реінкарнована на папері енергія омани, яка змушує автора думати, що його слово може щось виправити в цьому раз і назавжди звихнутому світі. І навіть — зупинити смерть, яка вже прийшла і сталася…
Віктор Шендерович
Узел жизни, в котором мы узнаны
И развязаны для бытия…
Книга перша
Сфери
Глава 1
Лікар Ясинський
Обережно, криючись і щулячись, лікар Ясинський висунув носа надвір, глипнув ліворуч, потім праворуч… Орків не було видно. Утім, не очам він зараз довіряв — а носові, шостому чуттю, спинному мозку, звіриним інстинктам. Чутливі, зубаті, вони піднялися з глибин підсвідомості, сторожовими псами лягли поруч, дивилися, слухали, придивлялися, готові будь-якої миті із гавкотом кинутися на ворога або, підібгавши хвоста, шугнути геть…
Навколо клубочився блідий холодний туман. Крижана сніжинка лягла лікареві на щоку, потеплішала, ковзнула підборіддям, упала на землю, випалила в насті крихітний дірявий кратер і щезла навіки. Заметіль завила: вона мела і свистіла тепер на всі чотири сторони світу, над головою і по землі.
Лікар здригнувся — виходити просто в заметіль страшно… Зимно, холодно, незатишно, але найбільше — страшно. Сніг стояв у повітрі стовпом, немов мрець підвівся з труни, вітер тріпав поли його савана, білі очі сліпо дивилися.
— Зачиняйте, — кинув лікар через плече, ніби боявся відвести обличчя, боявся, що мрець насунеться на нього всім своїм крижаним громаддям, задавить, увіб’є в мерзлу землю по самі брови.
Він потупцяв на порозі ще секунду-дві, не наважуючись відпустити ручку дверей… Тупцяй чи не тупцяй, а йти треба. Ясинський зітхнув, зробив крок уперед і відразу опинився посеред хуртовини. Сніг, як із мішка, засипав його обличчя і брови, вітер по-котячому стрибнув за комір, сухо хльоснув по щоках, потім затихнув на мить, відступив, глянув, дивуючись із зухвалості людини.
— З Богом, лікарю, — прошепотіла вслід йому старша медсестра, незграбною рукою перехрестила його спину, квапливо рвонувши двері за себе. Вискнув рудий засув.
Лікар зробив кілька кроків і зник у білій сипкій імлі…
Але зник не назовсім. Через кілька кроків, там, де в заметілі була діра, він знову виринув на світ Божий. Ішов обережно, але впевнено, дивився під ноги, вишукуючи під сніговою потертю сірі сліди асфальтових доріжок.
Так він пробирався у віхолу, намацуючи шлях оком і ногою, то зникаючи, то знову виринаючи, туманний у своєму темному пальті, як зимова риба під кригою. Зле було цій рибі: кидало з жару в холод — зараз би не хуртовину місити, а влаштуватися в кабінеті, гортати історії хвороб, і щоб старша медсестра принесла чаю, гарячого, солодкого.
Вітер хльоснув по обличчю дрібним крижаним піском, засліпив, забив подих. Святий Боже… Була б його воля, нізащо б не виповз лікар із застудженої, мокрої, але все ще живої психіатричної лікарні номер п’ять. Тут, за вовчим військовим часом, тимчасово виконував він обов’язки головного лікаря. Що означає тимчасово? А ось те й означає: до смерті, до дурної кулі, сліпого снаряду. Свисне, гахне, довбоне в мерзлу землю, плюне кривавими осколками — і немає лікаря Ясинського, тільки й бачили Станіслава Владиславовича, кандидата медичних наук, дисертація на тему «Клініко-соціальні особливості суїцидальної поведінки населення Одеської області»…
Та й хіба не суїцид — виткнутися в такий час із лікарні? Усе ж хоч якісь стіни, двері, подекуди навіть уцілілі вікна. А де шибок немає, там надимається-пухне під вітром у віконних отворах гуманітарна плівка. Тут же, серед заметілі, панував чистий жах, посвистували дурні кулі, чітко цокотів кулемет і далеким голосом гриміла артилерія, відправляючи в Місто свої смертельні, туго запаковані презенти.