Кульгавий поблажливо всміхнувся.
— Дарма турбуєтеся. Книжка ваша стане бестселером. Ну а якщо навіть і ні, це зовсім неважливо. Ми — заможна установа… так, і то дуже. І нас тут хвилює не вигода, а істина. Власне, за істину ми й платимо. То вас улаштовує ціна питання?
Авжеж, улаштовує. Та що там улаштовує: Субота навіть думки не припускав, що за книжку можуть заплатити гроші, та ще й такі.
Щоправда, корпорація мала одну умову: він, Субота, не має нічого вигадувати, оповідь має бути документальною. Це його вразило.
— Тобто як? Роман про архангела — і все геть документальне?
— Так, а як інакше?
— Отже, нічого не вигадувати, ані слова?
— Вигадати будь-який дурень може, — власник кабінету твердо наполягав на своєму.
— Але звідки ж брати інформацію? — розгубився Субота.
— Сни! — дивний співрозмовник звів палець до стелі.— Ви будете бачити сни, записувати їх і тут же передавати нам. А пізніше ми… гм… опублікуємо все це належним накладом.
Суботу ця умова приголомшила не менше, ніж запропонована сума.
— Але ж це така… е-е… тендітна матерія… А якщо мені взагалі нічого ніколи не насниться?
— О, щодо цього не турбуйтеся. Якщо сни почалися, нікуди вони не дінуться — закон збереження, так би мовити, Ломоносова — Лавуазьє. А ваше діло — просто записувати і своєчасно передавати нам. Ну що, по руках?
Субота мовчав, розмірковуючи… У житті йому доводилося переживати найрізноманітніші почуття: злість, любов, гнів, біль, розчарування і багато іншого, чого й не згадаєш. І тільки почуття страху практично не відвідувало його. Натомість зараз йому раптом зробилося страшно і з кожною секундою ставало все страшніше. У скронях гупала кров, негри плуталися з депутатами, хмільні барбоси пливли вдалину, секретарка в приймальні трансформувалася то в молодика, то в русалку. На його чолі виступив холодний піт.
— Про що ви думаєте? — раптом суворо запитав кульгавий. — Про що тут узагалі думати?
Субота ковтнув, губи заворушилися самі собою.
— Я не розумію… Тут якийсь підступ, — насилу вимовив він.
Кульгавий подивився на нього похмуро, майже з огидою.
— Ну а вам яка різниця? — неприязно кинув він. — Беріть гроші й робіть свою справу, інше вас не стосується.
Субота насилу витримав і цей тон, і погляд. Він мовчав. Мовчав і власник кабінету, на обличчі його було крижане невдоволення. Нарешті Субота запитав, не дивлячись на співрозмовника:
— Я маю вибір? Можу відмовитися?
Той знизав плечима.
— Ми нікого не змушуємо.
— І мені нічого за це не буде? — не вгамовувався Субота.
Він прекрасно знав усіх цих бізнесменів: на кожне питання слід отримати чітку, недвозначну відповідь, нічого не можна додумувати самому. Потім скажуть: ми не примушуємо, але залишаємо за собою право покарати за відмову від співпраці… А якщо сни не будуть снитись? А якщо їм не сподобається те, що він там побачить? Ні, так просто погоджуватися не можна!
— То мені нічого не буде за відмову? — продовжував наполягати Субота.
Господар блиснув очима, обличчя його закам’яніло.
— Не розумію ваших натяків, — сухо промовив він. — Прошу висловлюватися чіткіше.
— Чіткіше — то чіткіше, — Субота розлютився. — Дозвольте спитати, чому ваша корпорація називається «Легіон»?
— Ах, ось воно що… — кульгавий був роздратований. — Любите серіали? Усі ці небилиці про ангелів, демонів і домогосподарок? Думаєте, що потрапили в якусь пекельну канцелярію. Що ось-ось відчиняться двері, увійде армія демонів під проводом князя Асмодея, і…
Тут двері справді відчинились. Але в кабінет ступило не воїнство пекла, а один-єдиний чоловік, аж ніяк не схожий на демона. Більше того — цей чоловік був знайомий Суботі, він його миттю впізнав. І не дивно: перед ними стояв той самий дивовижний барбос у бермудах з першого поверху. Щоправда, при ньому не було вже ані вина, ані бермудів, а вбраний він був у просторий світлий піджак і легкі брюки в смужку.
Барбос усміхнувся з надзвичайною приємністю і схилив голову набік, незмигно дивлячись пташиним оком і на Суботу, і на власника кабінету.
— Що тобі, Леонарде? — невдоволено поцікавився хіліарх.
Леонард, як з’ясувалося, приніс постійну перепустку для Суботи. Хоча навіщо потрібна перепустка в установу, яку ніхто не охороняє, було абсолютно незрозуміло.
— Зачекай із перепусткою, — відповів хіліарх невдоволено, — пан Субота вагається.