Що ж тепер робити, куди бігти, у кого просити вибачення, кого звинувачувати, кого все-таки прикінчити? Відповідсекра Алімова з його смутком віслюка, головреда Железнова, що вічно чухався, чи власника журналу — спортивного, сухорлявого Терентьєва? Ні, не те… Нікого не треба вбивати. Піднеси свій дух і ні на чому не зосереджуй його — і вже поготів на злі та помсті… Мені помста належить, і аз воздам… Хто такий цей «аз», хто воздасть за Суботу, за всіх принижених, ображених, несправедливо звільнених? Та той же, хто й завжди. Господь наш Бог, творець неба і землі…
Стало важко дихати. Субота навстіж відчинив фрамугу, безпритульне повітря зими ввірвалось у кімнату, від холодного подиху волосся на мить заворушилося.
Кажете, негідники, помер Бог? Брешете. Не помер він, живий, неодмінно десь тут, поруч… Тільки ховається від вас — від ліні, дурості, жадібності, злості. Сховався в глибокому космосі, а на видимому обрії залишив тільки скло небесне, непроникне склепіння. Де ти, Господи, на чиїх небесах?..
Кімната стрімко вихолоняла.
Субота зачинив вікно, пройшов у ванну, зупинився перед дзеркалом. Круті плечі, потужний торс, рельєфні біцепси, обличчя тверде, немов з граніту, — ось що хотів би він там бачити. Але нічого цього не було — ні в дзеркалі, ні будь-де. А були огрядне тіло, сірувата фізіономія, гірка зморшка біля губ. Очі? Колись ясні, хоч дивись у них, а нині тьмяні, ніби попелом притрушені. Мабуть, волосся ще нічого — густе, темне, з ледь помітною сивиною. На решту й дивитися нема чого.
Але жінки все ще кохали його. За що? За те, що чоловіків набагато менше в наших краях, ніж жінок? Чи все-таки за талант, який іноді спалахував легким вогнем в очах? Але коли навіть так, вогонь цей приречений, скоро згасне, майже вже згас…
Субота став під душ, блаженно замружився. Гнів і обурення поступово відпускали, в очах прояснилось, але Бог усе не йшов з голови. Що він таке? Сказано ж — Бог є любов, він усім за все помститься, а потім усіх помилує…
Він витерся, одягнувся, прихопив пляшку, сів у кухні і став пити… І раптом зупинився — як блискавкою вдарило. З чого б це згадався йому Бог? Він же навіть до церкви не ходить, Субота, хоча хрестик, ясна річ, валяється десь — на згадку про стару няню, яка навіщось умовила його хреститися в зрілому вже віці. Грішний Субота, не носить хрестик. Та й як носити, якщо не сповідатись і не причащатись? Усім відомо — тоді хрестик пекти починає, на грудях розквітають червоні виразки. І алергія тут ні до чого, не дуріть голову…
Він хотів ковтнути ще, але, забувшись, промахнувся, боляче вдарив шийкою пляшки по яснах. У роті озвалося залізом, заболіли зуби, і він згадав усе — немов щойно прокинувся.
Юрій Олексійович вискочив з кухні, кинувся до комп’ютера, увімкнув, засмикав мишкою, пританцьовуючи з нетерплячки. Як же він міг забути?!
Комп’ютер, порохкуючи, завантажився, розлив монітором зелену хвилю робочого столу. Субота запустив «Експлорер», увійшов у «Фейсбук». Зітхнув глибоко, відмахнувся від вічного «Про що ви думаєте?», потім на секунду завис над клавіатурою, немов яструб над курчам, та й упав на неї зі всього розгону, всіма десятьма пальцями, що скажено застукотіли:
«І явився мені ангел з безодні, і був він величезний і страшний. Чорні крила його накрили половину землі, а решта перебувала в мороці й стражданні… Зійшов він з небесної тверді, щоб урятувати світ, який не можна було врятувати… І ось стояв він, як гора Морія, і вибухали над ним снаряди, ракети й міни…»
На мить Субота зупинив скажений перестук пальців, глянув на екран з подивом. Що таке — якісь снаряди, якісь міни? Ангелові належить бути у сяйві блискавиць, до чого тут цей військовий натуралізм… Він заплющив очі, і виник образ, бачений ним сьогодні вві сні — і так воно все й було. Ангел, безумовно, міцно стояв обома ногами в безодні, а ракети і снаряди, злітаючи, вражали його жовтим вогнем. Крила його потоншали, стали рябими від ран і кіптяви, на обличчі відбивався нелюдський смуток, і гнів, і лють…
Субота в тяжкій задумі опустив руки на клавіатуру, кілька секунд вони лежали — потворні, нерухомі, як мертві птахи. Випадково зачепив мізинцем «Enter», і недописаний шматок виник на екрані, вирушив у дорогу по нескінченних просторах світової мережі. Схаменувшись, хотів стерти готовий пост, але спізнився. Користувач Jivanich відреагував миттєво:
«Аффтар, випий йаду!»
Іншим разом він би за словом у кишеню не поліз, щонайменше запропонував би поділитися цією самою отрутою. Але зараз у ньому щось спинилося, немов програвач поставили на паузу…