Збрехав, не дотримав слова лікар Онопко Петро Петрович, докторська дисертація на тему «Клінічні особливості перебігу гострих алкогольних галюцинозів в умовах традиційної терапії». Не повернувся ні наступного дня, ні пізніше… Може, потрапив на зворотному шляху під обстріл, може, орки завернули. Або, швидше за все, запив по-чорному, до гострих галюцинозів, що люди звуть «білочкою» і «чортами зеленими». Це буває, особливо з тими, хто повернувся із зони бойових дій, щось комусь обіцяв, та не виконав обіцяного.
А орки — що ж… Орки — то ніби погода, на котру, як відомо, скаржитися немає сенсу. Чи ви гадали, якщо вони всюди наступають, то нас обминуть делікатно, по ниточці? Та ще й решту попередять: «Не треба, друзі, турбувати лікаря Ясинського Станіслава Владиславовича і психів, яких він лікує,— усі вони як один гідні поваги люди…» Можливо, десь у Криму й водяться такі орки — ввічливі, зелені,— але не тут, на сході.
Натомість наші орки взяли лікарню в кільце, обступили воронячим станом, нікого не впускали, не випускали, самого лише Ясинського, та й то не щоразу. Строкаті вони були, різнокаліберні, відразу видно — добровольці. Справжні ввічливі приїжджали сюди повзводно й поротно, зрізавши заздалегідь погони. Кожен був у курсі, хто в якому званні і кому честь віддавати. А ці, наші,— з одного тіста ліплені, гірші тільки козаки дурнуваті…
Крім усього іншого, були вони ще й осатанілі — не від війни, а так, від життя. Вбивали весело, з матюком — подобалося їм це. Натомість ввічливі відпускники, або, простіше сказати, кадрові, дивилися поверх усього, — нічого особистого, просто війна. Треба вбити — вб’ємо, не треба — теж, але без радості й завзяття.
Утім, на справі своїй орки теж розумілися непогано, у них навіть гармата була. Вони цю гармату націлювали в український бік і гатили, причому доволі прицільно. Укри у відповідь скаженіли, але відповісти серйозно остерігалися: знали, що в лікарні люди, і за таке варварство ніхто їх по голівці не погладить: ні ООН, ні ПАРЄ, ні місія ОБОЄ, ні свої ж таки генерали, що просиджують галіфе в Києві…
Ясинський, ні на що особливо не сподіваючись, кілька разів усе-таки ходив до орків: прохав відійти далі. Боявся, не витримають укри, вгатять по лікарні, знесуть усе к бісу. Орки поблажливо посміювалися, шкребли в брудній, просмерділій порохом щетині, але відмовитися від своєї тактики не бажали. Ми, кажуть, життя свої повинні берегти, щоб вас, дурнів, рятувати від фашистів і жидобандерівців.
— Бачив, як луплять по Місту — і по житлових кварталах, до речі?! — запитав головний орк, більше схожий на гобліна або, скоріше, на троля: лисий, череватий, у камуфляжі-цифрі і з гнилими пеньками в пащі.
— Та ви ж перші по них звідси б’єте, — обережно мовив Ясинський.
— Ми — то інше, — терпляче пояснив дурневі черевань. — Це наша стратегія така: життя свої берегти. Укри ж не стануть по божевільні гатити, їх за це Гейропа не похвалить. Ми ж звідси будемо їх мочити цілком безкарно. А ви, ліпили, краще б нам спирту відлили, бо ми добровільні захисники вашої смердючої батьківщини, ну і я ваш особистий ангел-охоронець, коли що…
— Де ж я тобі спирту візьму, якщо його навіть на хворих не вистачає? — не витримав Ясинський. Допекло все ж таки лікареві.
— А де хочеш, там і бери, — байдуже відповів орк і відвернувся. Зовсім відвернувся, немовби не було перед ним нікого. Лікар дивився в жирну потилицю, ярів поволі. Мерзотники — вони тут грають у війнушку, а там люди гинуть, хворі, беззахисні… Якусь мить лайки перекочувались у нього в горлі. Потім раптом прорвало — посипалися, як з гори. Били в череп, стукали, як каміння. Підскакували. Усе там було: і про наволоч, і про матір, і про місце, куди їм належало податися разом зі своїми гарматами й «градами».
Гоблін секунду постояв, не вірячи вухам, потім повільно обернувся. Зовсім близько лікар побачив гнилу щілину рота, вузьке примружене око, — і прірвою смерті глипнув на нього ствол «калаша», знятого з запобіжника. Лікар проковтнув останнє слово, але потім махнув рукою — давай, чого там! — хоча все одно боявся.
Автомат чорнів дірою, страх надимався в горлі, погрожував задушити ще до першого пострілу. Аж раптом захиталися, вибухнули сміхом орки, заіржали на весь голос — нестрашно, весело, якось необразливо. І ватажок їхній, череватий троль, теж іржав, як кінь. Ясинський спершу заморгав — як це розуміти? — потім осяяло. Смішно їм, бачте: цивільний, Пілюлькін нікчемний, клістирна трубка висловлюється, як реальний пацан! Ану, ліпило, забирайся, поки цілий, до своїх психів, не спокушай долю…