Мужики — ті ховалися, без крайньої потреби носа на вулицю не потикали. А чого ховалися, питання? Як же свобода, незалежність, про які всі язики стерли? Поки одні базікали, другі озброювалися, грабували помалу — така незалежність припала їм до смаку. Та коли з’ясувалося, що за свободу треба голову під кулі підставляти, і то не чужу, а власну, — свободолюбці з числа місцевих розповзлися, як таргани по шпаринах. Утім, особливого прагнення від них і без того не чекали, хороших ополченців постачали з-за кордону, але все одно якось дивно…
— Що ви за люди таакі? — виговорювали орки місцевим, і чулася в їхній мові московська говірка. — Земля ваша стогне під ярмом фашистської хунти, а ви поховалися…
— Та за що нам воювати, ця хунта нас не зачіпає поки, — непослідовно, тубільною говіркою відповідали місцеві.— Дурні ми чи шо?
Розмови ці взаємної приязні не додавали. Орки зневажали місцевих, місцеві ненавиділи орків. Але й ті, й інші на дух не переносили карателів-укропів, які сплять і бачать, як би розтоптати весь Південний Схід.
А місто трималося завдяки мало не самим лише волонтерам. Молодці, звичайно, нічого не скажеш… Понаїхали з усіх кінців світу, голови свої підставляти. Навіщо, чого? Явна клініка. Що це, скажіть-но, — гіперкомпенсація? Манія грандіозу? Ким вони себе вважають — рятівниками людства? Адже вбити можуть у будь-яку хвилину…
Лікареві раптом стало до сліз шкода молодих дурних волонтерів, усіма забутих старих, психів, невдах, які приїхали сюди класти свої молоді життя. І себе чомусь разом із ними, хоча ніякий він був не волонтер, працював за зарплату і взагалі вважав себе людиною прагматичною й діловою.
Але якщо так, лікарю Ясинський, чого ти валандаєшся зі своїми психами? Життя ж один раз дається. Ну так, шкода хворих. Але в них, між іншим, родичі є, чого ж вони їх тобі на шию повісили, чого ти голову свою підставляєш? Фахівці твого рівня всюди потрібні, з руками відірвуть, психів тепер скрізь повно. Тож рвав би ти кігті звідси, Ясинський, поки не благословило тебе дурним осколком межи очі…
Що, не можеш? Не вмієш? А чому? Великодушність, клятва Гіппократа не пускає? Яка, в біса, клятва… А якщо ні, тоді що? Не знаю, не знаю, не знаю… Просто страшно за них, хоч які вони… Люди ж…
Отямившись, виявив, що стоїть посеред аптеки, бурмочучи якісь нісенітниці обвітреними губами. У приміщенні було холодно, трохи тепліше, ніж надворі,— рознесло, мабуть, трубу теплотраси, посікло осколками. Провізор, не стара, але вже сива жінка в несвіжому білому халаті, дивилася на нього з острахом, певно, не впізнавала. А може, злякалася, вирішила, що в лікаря й самого дах поїхав.
— Ангеліно Іванівно, це я, лікар Ясинський…
Старався, щоб прозвучало лагідно, спокійно, але зуби клацнули — раз, удруге. Що за дурня, невже зі страху? Глянув на годинник — десята тридцять, до наступного артобстрілу ще хвилин двадцять, а то й півгодини. Це укри вигадали, на американський копил, — стріляти за розкладом, щоб мирне населення заздалегідь могло у сховища заповзти. Але куди там… ні хріна не розуміють, просто під вогнем вулицями гасають, неприємностей на власний зад шукаючи.
Проте що ж це, даруйте, за клацання зубами?
Лікар Ясинський оглянув себе подумки, провів моментальну діагностику і виявив усередині лихоманку… Гм, погано, зовсім погано. Схоже, захворів ти, лікарю, притому найбанальнішим чином — через переохолодження. Дай Боже, щоб звичайна застуда, не пневмонія. Утім, за такої погоди і в пневмонію запросто перейде. А ще кажуть — мовляв, на війні не хворіють, стрес у тонусі тримає, надниркові залози щосили працюють. Ось тобі й працюють. Тільки цього йому не вистачало — звалитися…
— Ангеліно Іванівно, я вам замовлення лишав, не забули? І ще аспірину мені дайте, будь ласка, — розчинного, з вітаміном «С». Боюся, трохи застудився…
Провізорка дивилася мовчки, обличчя пливло в повітрі, розпливалося. А може, він уже марить, і ніякої провізорки немає зовсім, а лежить він де-небудь під тином, занесений снігом, замерзає?..
Лікар не пам’ятав, як вийшов з аптеки, міцно притискаючи до себе пакет із ліками. Надворі знову засніжило. Крижаний вітер ненадовго привів його до тями. Не можна розслаблятися, треба йти. Не зупинятися ні в якому разі — тільки вперед. А куди й навіщо, він і сам не розумів: закипав застудний жар у крові, колисав мозок, хилився і падав довкола простір.