Лікар здригнувся. Струсив із себе морок, глянув на Іванчука.
Невже віддати її цьому? Ні, не годиться. Хто знає, що він з нею зробить? Що ж, хай буде як буде.
— Гаразд, — сказав лікар. — Я сам візьму Катю…
Ошуканий Іванчук ображено засопів.
— А панотця Михайла?
— І панотця Михайла, звісно… Обох.
І теж, як і Катя, з’явився перед ним панотець Михайло — сидів навпроти за столом, дивився, схиливши голову набік, погляд уважний, співчутливий. А він, лікар, навпаки, сердився, ніби хтось невидимий під’юджував, сердито тупцяв ратицями, бив у бік кривими ріжками…
— Ну а якщо не клеїти дурня, панотче Михайле? — суворо допитувався лікар. — Ну який же з вас небесний бухгалтер? Що ви там, на небесах, підраховувати зібралися? Гріхи людські? Чи срібляники юд усіляких?
— Та не підраховую я, — відповів панотець Михайло. Промовляв утомлено — ліки діяли. — Нічого не підраховую, просто встановлюю міру.
— Чого міру? — не зрозумів лікар.
— Усього. Добра і зла, поганого й доброго, бруду і святості…— Потім подумав і додав: — А взагалі-то ви праві. Ніякий я не бухгалтер… Але справжньої своєї посади назвати ніяк не можу. Не годиться.
Зітхнув лікар, постукав олівцем по столу. Ось і говори з ними після цього! У всьому іншому — цілком нормальна людина, але як до небес доходить, тут панотця Михайла до тями нічим не повернути. І галоперидол закінчується… З іншого боку, навіщо йому галоперидол? Він же тихий… А що, як раптом хвороба почне прогресувати? Якщо він, приміром, себе архангелом стане вважати й почне карати грішний рід людський?..
Зіщулився лікар. З’явився перед його внутрішнім поглядом панотець Михайло заввишки з телевежу, з чорними крилами за спиною — саме чорними, як гнів архангельський. Хоча, власне, навіщо йому крила? Він і без крил може. Тут головне, щоб гострий предмет трапився під руку. І не дай Боже трапиться йому дорогою який-небудь орк — бухий чи обдовбаний… І дивитися не стане, хто перед ним — архангел чи псих, угатить чергою, і прощавай, панотче Михайле, — там, де немає ні хвороби, ні журби, ні смутку, а лише життя нескінче-е-енне!..
Відчув на собі лікар пильний погляд панотця Михайла, стрепенувся, напустив на себе суворість. Не личить себе перед пацієнтами принижувати, архангел тут один — це він сам, лікар Ясинський.
А панотець Михайло раптом тепло всміхнувся, аж борода засвітилася, та й каже:
— Не треба, лікарю, нічого боятися… Ви ж добра людина, я це бачу…
— Яка там, у біса, добра… — пробурмотів лікар, притискаючи долоні до обличчя, масажуючи повіки — тріщала безсонна голова, мозок відмовлявся працювати, страйкував. — А якщо навіть так, то снаряду байдуже. Він не вибирає…
— Істинно кажу вам: не бійтеся!
Голос божевільного попа лунав упевнено і якось по-особливому переконливо… Ну, цим нас не проймеш. Психи в цьому майстри. Скаже на біле — червоне, і сам засумніваєшся: може, й справді, червоне? Чи, може, помаранчеве… Проте якось спокійніше на душі стало.
Раптом звідкись, наче крізь подушку, глухо долинуло:
— Як же ви впораєтеся, лікарю?
Лікар насилу розліпив обважнілі повіки. Персонал усе ще дивився на нього, а говорила старша медсестра, як її прізвище, в біса? Усе, усе з голови повилітало… Ні, так не можна, після наради відразу крапельницю й антибіотик, потім у ліжко і хоча б кілька годин поспати.
— Як же ви з ними впораєтеся, Станіславе Владиславовичу? — турбувалася Андрухович (еге, ось вона, її прізвище, згадав-таки!) — Вам і самому жити ніде…
Ясинський, долаючи себе, насилу всміхнувся:
— Нічого, Наталю Онисимівно, Бог дасть… якось уже буде. Світ не без добрих людей, знайду де приткнутися. Беру, чого вже там, — і Катю беру, і панотця Михайла…
Сказав і одразу відчув — полегшало. Скотився камінь, що лежав на серці. Ще вчора не знав, куди самому діватись, і це бентежило. А тепер, безпритульний, узяв на себе відповідальність за двох хворих — і душа злетіла.
— Беру, беру, аякже… — повторював лікар уже сам до себе. І так захопила його ця ідея і та незвичайна легкість, з якою тепер він дивився на світ, що навіть не відчув, як вибухнув навколо всесвіт, розпадаючись на атоми, як у груди увійшов осколок, як у горлі скипіла й заклекотіла кров і в одну мить скінчилося все, що було.
А перед тим як душа його відлетіла в небеса просто з холодних кахлів підлоги, побачив він не своє життя, не обсипану хмелем Катю у фаті, а бородате обличчя панотця Михайла, який усе кивав і повторював: