Коли місіс Фенвік зачинила за собою двері, Уейд звернувся до Чеда:
— В нагороду за вашу стриманість у цій сцені я хочу дати вам цінну пораду. Якщо ви підозрюєте, що вбита коли-небудь жила в Крайстчерчі і має відношення до загадкових подій у вашому будинку, зайдіть, до Девіда Лайнора, архіваріуса газета «Крайстчерч таймс». У нього феноменальна пам'ять. До того ж його архів у такому зразковому стані, що він спроможний відповісти на будь-яке запитання, що стосується цього гніздечка.
Міцно потиснувши Чедові руку на прощання і надавши йому можливість розрахуватися з шинкарем, Роберт Уейд вийшов з пивнички. Коли через кілька хвилин Чед теж опинився на майдані, його чекала нова несподіванка: машини не було. Деякий час Чед стояв, ніби очманілий, а потім, охоплений лихими передчуттями, плюнув на бруківку і побіг до того місця, де залишив машину. До дерев'яного стовпчика голкою від краватки була приколота записка з вельми лаконічним змістом: «Я позичив на кілька годин вашу машину. Ви заберете її в Брокслі на майдані перед вокзалом. Витрати пального будуть повернуті. Зі щирим вітанням. Ваш Роберт Уейд». Чед довго розмірковував над тим, — сердитися йому чи сміятися, але врешті не витримав і розреготався.
12
На терасі Касл-Хоума, звідки можна було бачити ряд старих дерев, освітлених променями вечірнього сонця, сиділи Чед Олів'є, Джун і Джордж Абернаті. Обговоривши всі можливості і зваживши кожен крок, який необхідно було зробити, вони дійшли одностайного висновку, що Чедові потрібно негайно, сьогодні ж, навідатися до архіваріуса газети «Крайстчерч таймс». Чед зателефонував до Лайнора і домовився зустрітися з ним у редакції близько шостої.
— Коли хочете здобути його прихильність, сер, — сказала, з'явившись на терасі, місіс Порджес, — то на самому початку розмови скромно докиньте кілька зауважень щодо жіночої статі.
— Жіночої статі? Але ж він увесь вкритий архівним пилом! Хіба його цікавлять жінки!
— Він, очевидячки, старий розпусник і потайки займається цим… — висловила припущення Джун.
— О боже, що ви кажете! — місіс Порджес жахнулася. — Навпаки! Він з недовірою дивиться на кожну спідницю! Жінки для нього — страховиська, причина всього лихого на землі. І він краще буде цілий місяць ходити в невипраній сорочці, ніж доторкнеться до когось з нас кінчиком пальця.
— Старий телепень! — стисло прокоментувала Джун. — Але нічого, Чед, ти з ним порозумієшся, адже ти теж майстер на всякі огидні визначення, коли мова заходить про заслуги й переваги жінок.
– Інакше бути не може! Вся справа в досвіді. А шість років, які я живу з тобою, — цілком достатній строк, щоб зробити правильні висновки.
— Він хотів не це сказати, — з непотрібною квапливістю втрутився Джордж Абернаті. Він ще не звик до їхньої манери розмовляти.
— До того ж ви ще повинні врахувати, — провадила далі місіс Порджес, — що Лайнор — вільнодумець і, отже, запеклий ворог пастора. Якщо ви ніби ненароком натякнете, що не завадило б знову ввести інквізицію, щоб на маленькому вогні підсмажувати таких людей, як Стерджен, ви обов'язково завоюєте його симпатії і дізнайтеся, про що захочете. А він знає все, що стосується Крайстчерча.
Без чверті шоста Чед вийшов з Касл-Хоума і попрямував до міста.
Будинок, в якому містилися редакція і друкарня консервативної газети, був збудований два, а може, й три століття тому. Навіть у яскравий сонячний день у його вестибюлі, кімнатах, на сходах і в лабіринті коридорів панували сутінки.
Коли скрипучими східцями Чед піднявся нагору, двері архіву раптом відчинилися і з них вислизнула дівчина з книжками під пахвою. Вона задоволено усміхалася й насвистувала мотив модної пісеньки. Чедові згадалися слова місіс Порджес про ставлення Лайнора до жіночої статі, і він швидко обернувся.
— Одну секундочку! — він підійшов до дівчини, яка зупинилася на сходах. — Я хотів би поговорити з містером Девідом Лайнором, але, так мені здається, я помилився дверима.
— Ні, ви не помилилися, — дуже привітно відповіла юна пані.
— Мені сказали, що містер Лайнор надто… — Чед підшукував потрібне слово, — надто негативно ставиться до жінок, особливо до молодих і вродливих. Такий собі старий буркотун.
Дівчина засміялася.
— Старий буркотун — вдалий вираз, але, між іншим, наш дорогий Девід (хай він навіть вивергає полум'я, коли жінка переступає поріг його вкритого пилом лігва), наш дорогий Девід — наймиліша людина, яку я будь-коли знала. Тільки такого й можна покохати. Він дуже смішний, коли починає лаяти жінок.