Девід Лайнор сидів за письмовим столом, освітленим зеленою лампою. Чед побачив тільки його лискучу лисину, яка здавалася вкритою лаком, та незвичайно великих розмірів ніс червоного кольору, якого не змогло приглушити навіть зелене світло.
Чед кашлянув, але чоловік за письмовим столом не звернув на нього найменшої уваги. Тримаючи в руках величезні блискучі ножиці і пензлик, він ворожив над кучугурою газетних вирізок.
— Мене ні для кого немає, — промовив Лайнор, не підводячи очей. А потім пояснив свої слова — З глузду можна з'їхати! Ні хвилини спокою, ніби газетний архів — поштове відділення, куди кожний і в будь-який час може заглянути. Що вам треба, Елізо?
— Я не Еліза, — скромно проказав Чед.
— Невже? — без жодної нотки збентеженості сказав Лайнор і додав повчальним тоном: — Ці молоді гуски заважають мені працювати. Вони заходять сюди або почухати язика, або порадитися зі мною про свої амурні справи. З якою радістю я втягнув би їх разом з пилом у свій пилосос! Тоді б, може, я пожив спокійно!
Чед ногою присунув до себе стілець і сів, подумавши при цьому, що поголос нерідко буває несправедливим.
— Місіс Порджес, колишня домоправителька місіс Шеклі, в будинку якої я зараз мешкаю, — почав Чед, — сказала мені, що ваша пам'ять зберігає всі події й факти, що стосуються Крайстчерча. І якщо я хочу одержати деяку інформацію, то повинен звернутися тільки до вас.
— Давайте, викладайте, в чому річ, у вашому розпорядженні — п'ять хвилин, — Лайнор вийняв з кишені годинника величезних розмірів і поклав його на столі перед собою.
— Мова піде про пастора Стерджена, — провадив далі Чед, уважно спостерігаючи за архіваріусом, щоб побачити, як той реагуватиме на пробний камінь. Старий пан зреагував саме так, як і провіщала місіс Порджес.
— Всі пастори англіканської церкви, у всякому разі такі, як оцей Стерджен, — паразити, абсолютно не потрібні суспільству створіння, і якщо ви хотіли почути про нього щось гарне, то потрапили не за адресою. Та, власне кажучи, хто ви, біс би вас узяв?! І яке вам діло до цього старого продажного шарлатана? — буркнув архіваріус і додав з усмішкою: — Я можу дозволити собі такі вирази, мене вже вісім разів штрафували за образу цього віслюка в рясі, а що я людина заможна і працюю лише для втіхи, то зайвий штраф мене нітрохи не лякає.
Минуло п'ять хвилин, десять, і Чед та архіваріус стали вже добрими друзями — як буває щоразу, коли зустрічаються люди, що мають однакові погляди на те чи інше питання. Після цього Чедові було досить легко вивідати у Лайнора те, заради чого, власне, він прийшов сюди. Архіваріус був справді живою пам'яттю Крайстчерча, і просто не вірилося, що він так багато знає про містечко і його мешканців. Саме така людина і потрібна була Чедові.
Він розповів Лайнорові про вбивство незнайомки і про те, що разом з інспектором Абернаті вони намагалися знайти зв'язки між місіс Шеклі, вторгненнями в Касл-Хоум, вбивством і показною гармонією Крайстчерча.
Коли Чед показав йому фотографію вбитої, обличчя архіваріуса одразу спохмурніло. Здавалося, що Лайнор раптом відчув, як у кімнату хтось увійшов, слухає їх, і він намагається притлумити страх перед цим незримим свідком. У старого аж голос упав:
— Ви зачіпаєте такі речі, які не тільки Меріел, а й нам з вами можуть коштувати життя.
— Меріел? Ви знали вбиту?
— Ще б пак!
— А ви можете пояснити взаємозв'язок усіх подій, про які я вам розповідав?
— Так, деякі припущення в мене є.
— Тоді негайно розповідайте, — попрохав Чед. — А потім разом обговоримо, як нам краще зруйнувати це осине гніздо.
Лайнор підвівся і попрямував до дверей, зробивши знак Чедові, щоб той замовк. Підійшовши до дверей, він прислухався, а потім раптово відчинив їх. Але в коридорі не було нікого, крім молоденької співробітниці, яка, очевидно, тільки-но збиралася ввійти до архіву.
— Я до вас, Девіде, — у дівчини було світле волосся і дві маленьких ямочки на щічках, і Лайнор, здавалося, не звернув на неї уваги. Він вийшов у коридор, уважно оглянув усе довкола, потім швидко підійшов до дверей сусідньої кімнати, похитав головою, повернувся назад і аж тоді спитав у дівчини:
— Послухайте, якщо ви вже піднялися сюди, щоб відірвати мене від роботи, скажіть, вам ніхто не зустрічався тут, у коридорі?
Дівчина заперечливо похитала головою і сказала:
— Мене послав шеф, йому негайно потрібні відомості про скандал у Неаполі, що відбувся три роки тому. Він просить, щоб ви принесли йому всі папери, які у вас є.