На зворотному шляху Джун обмірковувала розмову з місіс Лоуел. Вона згадала фотографію у вітальні І раптом зупинилася просто посеред вулиці. Та це ж леді Уорренгтон! Джун чітко пригадувала розповіді про неї, коли та вийшла заміж за старого сера Арчибальда, який під час війни командував ескадрою підводних човнів.
А Ольга Лоуел?
Яким чином потрапила вона в Крайстчерч і що робила тут під час війни? Джун знову пішла… За поворотом з'явилися сірі стіни Касл-Хоума; з моря дув сильний вітер, він гнав важкі чорні хмари, Накрапав дощ. Величезний кам'яний будинок, здавалося, беріг у собі нові небезпеки й зловісні таємниці, і Джун стало страшно, коли вона подумала, що їй потрібно зараз іти до цього будинку.
14
Коли місіс Порджес відчинила двері, Джун одразу ж поцікавилась, де Чед: у своїй кімнаті чи на кухні.
Але Порджес відповіла, що він поїхав з інспектором Абернаті з'ясувати кілька важливих обставин, адже архіваріуса Лайнора досі не знайшли.
Джун тільки кивнула головою. Вона була така пригнічена, що навіть одмовилася від обіду, який запропонувала їй стара пані. А на обід була тушкована баранина із зеленим горошком — найулюбленіша її страва. Почався рясний дощ, і вже о четвертій годині Джун, яка вирішила трохи почитати, була змушена ввімкнути світло.
В каміні вигравали язички полум'я; велике шкіряне крісло, в яке вона сіла, було зручним; чай, принесений місіс Порджес, видавався, як ніколи, свіжим і пахучим. Але все ж не читалося.
Вона поклала книжку на коліна й відсутнім поглядом ковзнула по предметах, що були в холі: стінна книжкова шафа, висока і вузька; заново відремонтована дубова драбина, ведмеже опудало з вишкіреною пащею. Потім знову пригадалася фотографія леді Уорренгтон, і мимоволі вона перевела погляд на стіну, на білий прямокутник над каміном — слід портрета місіс Шеклі, що висів тут. Джун не могла терпіти цього портрета і два дні тому попрохала місіс Порджес зняти його. І ось тепер він постав перед її зором так чітко, ніби висів на місці. Джун яскраво уявила пронизливий погляд темних очей, вузькі стиснуті губи з ледь помітною усмішкою. На тонкій шиї — намисто з чотирма великими діамантами.
Місіс Меріел, безперечно, загинула через те, що дізналася про таємницю цієї багатої і дивакуватої сивої бабусі, — в цьому Джун більше не сумнівалася. Але ж у чому ця таємниця?.. Мабуть, місіс Шеклі отак сиділа перед каміном, бездумно стежила за язиками полум'я. Чи, можливо, вона про щось думала?.. Джун глянула на столик з червоного дерева, об ніжки якого кіт раніше гострив кігті і на який Чед завжди ставив пляшку з віскі та чарки, потім її погляд упав на дешевий, уже скривлений дворіжковий олив'яний свічник на каміні… Той, хто його виготовив, не відзначався гарним смаком: понатицював зусібіч кришталиків, шматочків одшліфованого скла, які не гармоніювали ні з формою, ні з матеріалом і робили свічник ще потворнішим. Певно, місіс Шеклі виграла або придбала його шилінгів за десять на якомусь 6лагодійному аукціоні.
Раптом думка осяяла Джун, вона підбігла до каміна й вийняла із свічника один з камінців. Вони були скляні, це ясно. Але їхня поверхня, їхня шліфовка… Джун знову сіла у крісло й покликала місіс Порджес; та з'явилася за секунду, немовби стояла під дверима й стежила за Джун в замкову щілину. А може, так воно й було? Джун більше нікому не вірила — тільки самій собі, Чедові, Джорджу Абернаті та, до певної міри, адвокатові Хаббарду.
— Слухаю вас, міс, — в приязному голосі місіс Порджес не вчувалося ніяких підступних ноток. Як завжди, вона весело усміхалася. В руці місіс тримала щойно знятий фартух.
— Де ви поділи картину? — Джун показала на прямокутну пляму над каміном.
— Картину? — місіс Порджес усміхнулася ще привітніше. — Віднесла на горище, туди, де всякий мотлох. А куди ж іще? Бридка картина! Як і все, що нагадує про Шеклі. Облити б усе бензином та спалити. Я завжди дотримувалася такої думки.
— Ви спалите ці речі? — здивувалася Джун.
— Звичайно, ні. Не буду ж я встрявати в конфлікт з містером Хаббардом, який наглядає за спадщиною цієї старої піратки.
Джун насупила брови.
— Я ніяк не збагну, чому ви так суперечливо відгукуєтесь про померлу господиню? То говорите про неї з ніжністю і любов'ю, то…
— Це залежить від погоди, — незворушно пояснила місіс Порджес. — Коли надворі холодно й вогко і мене доймає ревматизм, я дивлюся на світ очима хворої. І тоді я кажу — і маю на це повне право, — що місіс Шеклі була вічно чимось невдоволеною, злою й скупою чаклункою, яка знаходила втіху лише в тому, щоб завдавати людям прикрощів, змушувати їх страждати й тремтіти зі страху…