— Це також. Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, доведеться дати йому по пиці, і все буде гаразд. Але підозрювати його у вбивстві не можна. В середу, між шостою і сьомою, він не вбивав, а був у ліжку з Міллі. Ось так. А зараз я принесу друкарську машинку і напишу кілька листів.
— Листів? Кому? — Джорджа Абернаті, очевидно, не влаштовувало те, що Чед знову намагався здійснити свої маячні ідеї.
— Кому? Та всім тим, кого, як ми гадаємо, шантажувала місіс Шеклі.
– І що ти їм напишеш?
Чед вже всівся за свою портативну машинку і вклав у неї аркуш паперу.
— Я їх знову трохи пошантажую.
— Йди краще спати.
— Я вільний громадянин і можу робити все, що мені забажається. Спати я зараз не хочу, але зате в мене так і сверблять руки написати шановним людям Крайстчерча по кілька слів. Двадцять фунтів… ні, шантажувати так шантажувати… тридцять фунтів, і я мовчу. Якщо ж вони не погодяться, хай нарікають самі на себе. В цих листах я дам їм зрозуміти, що проник у таємницю покійної місіс Шеклі і тепер іду її стежкою.
Джордж Абернаті був сумлінний поліцейський чиновник і глибоко зітхнув.
— Послухай, Чед, а тобі не здається, що ти заходиш надто далеко?
— Чи не збираєшся ти мене арештувати, друже? — підштрикнув його Чед. — Що ж, спробуй, тільки не думай, що я добровільно піду за тобою.
— То хоч поясни, чого ти хочеш добитися цими листами?
— Хочу довідатися, кого ще шантажувала місіс Шеклі. А потім, висолопивши язика, побіжу з'ясовувати, де вони були в той час, коли вбили місіс Меріел і щез Девід Лайнор. І якщо я дізнаюся, що в когось із них немає алібі, то одразу ж повідомлю тебе. Або ж ними займеться бульдог Мідл. Той навіть з дитячої ляльки зможе витягнути зізнання. Треба діяти, інакше ми будемо змушені заочно привітати милого вбивцю з тим, що не можемо його викрити.
Того ж вечора Чед розіслав чотирнадцять листів.
Джордж Абернаті теж не дрімав. Наступного ранку він сів за телефон і почав обдзвонювати страхові агентства в Брокслі, Данді, Абердині і Стонхейвені. В обід йому пощастило — він одержав відомості, які підтверджували припущення Джун. Років двадцять тому місіс Шеклі застрахувала в шотландському національному страховому агентстві кольє вартістю п'ятнадцять тисяч фунтів. Але одразу ж по війні вона відмовилася від страхування. Причину відмови, на жаль, не пояснила.
16
Добрих тридцять років доля кидала Мак-Гівена по всіх морях-океанах, і суша тоді уявлялася йому не чим іншим, як портовою пивничкою. В Крайстчерчі таких пивничок не було, зате водилися інші заклади, в яких втамовують спрагу, коли, звісно, є грошенята.
У Мак-Гівена кишені були порожні, і він вирішив украсти в пастора Стерджена шланг для поливання саду. Наївний моряк міркував так: пастор — слуга божий, і він, звичайно, не охоронятиме свою власність так, як це роблять інші люди. Мак-Гівен, зачарований об'єктом крадіжки — новим зеленим шлангом, за який він сподівався одержати у ганчірника в Брокслі щонайменше десять шилінгів, навіть не потурбувався про шляхи відступу. Він був так упевнений в душевній доброті пастора, що, помітивши його, зняв капелюха і ввічливо привітався, замість того щоб негайно вшитися. Тільки удар палицею по голові змусив одважного мореплавця засумніватися в доброті святих.
Він дав дропака і, почувши позаду сопіння пастора та собачий гавкіт, у відчаї перестрибнув через високий кам'яний мур і опинився на цвинтарі. Відчувши себе у відносній безпеці, Мак-Гівен на мить зупинився, перевів подих, а потім плюнув у бік пасторського будинку, ніби доводячи цим, що і в нього є людська гідність і що він тікав не з переляку, а лише рятуючись від грубого насильства.
Але його нещастя тільки почалися…
Незабаром замжичило, і Мак-Гівен, підвівши очі до неба, сказав собі, що людина, яка не захопила з собою парасольки, повинна зробити все, щоб не захворіти на грип і не провалятися потім у постелі.
З обох боків тягнулися ряди могил, і невдовзі на самому краї цвинтаря, за вербою, він помітив каплицю і вирішив, що в живої людини не менше прав мати дах над головою, ніж у мертвої.
Побачивши напис, викарбуваний над входом, Мак-Гівен з подивом довідався, що в склепі знайшла вічний спокій його благодійниця місіс Шеклі. За ґратчастими дверима стояли дві розкішні труни.
Мак-Гівен промок і промерз до самих кісток і цокотів зубами так жваво, як іспанська танцюристка кастаньєтами. Притулившись до дверей і піднявши коміра, він згадував про острови у Тихому океані, де було так спекотно, що мешканці ходили або напіводягнені, або й зовсім голі. Він з радістю забрався б усередину каплиці, де йому, безсумнівно, було б набагато зручніше сховатися від негоди.