— Я теж збираю матеріал для книги.
— Якщо ви справді закохані в свою подругу — миловидне дівчисько, тільки язичок у неї, ніби квітник, зарослий кропивою, — то пораджу застрахувати своє життя на кругленьку суму, це ніколи не зашкодить. — Після цієї досить образної характеристики Джун і категоричної поради Уейд зібрався йти, але не встиг. Вже по тому, як відчинилися двері і як ними хряснули, співрозмовники збагнули, що хтось увійшов з далеко не миролюбними намірами.
Це була місіс Фенвік. Те, що вона задумала якусь капість, не викликало найменших сумнівів, але чоловіки чекали наближення небезпеки напрочуд спокійно,
— О! Це ти, дорога сестричко! — привітав її Уейд. — Ти, мабуть, прийшла зі мною попрощатися і випити за моє здоров'я подвійну порцію віскі? — Він зробив паузу, а потім, уже сухо, додав: — Ти — змія в крокодилячій подобі!
— Де моє намисто?
— Невже ти прийшла заради нього? Не турбуйся, воно в такій же безпеці, як у сейфі англійського банку.
Місіс Фенвік володіла дивовижною здатністю: вона могла без перепочинку виливати на свою жертву нескінченні потоки найогидніших слів. Але цього разу вона без зволікань перейшла до рішучих дій. Блискавично схопивши валізку за ручку, вона обернулася і пішла до виходу.
Це анітрохи не збентежило Чедового співрозмовника. Уейд повільно допив свою чарку і лише тоді, коли місіс Фенвік дійшла до дверей шинку, звернувся до неї:
— Хвилинку, дорога сестричко, а що тобі відомо про труп?
— Який труп?
— Той, що оцей пан знайшов у холі свого будинку і який потім раптом зник.
На обличчі місіс Фенвік можна було прочитати і розгубленість, подив, і сум'яття, і навіть жах. Напевно, ця звістка так паралізувала її, що пальці, які мають шпику хижої птиці, мимовільно розчепірилися, і валіза упала на підлогу.
Уейд взяв свою чарку, але, побачивши, що вона порожня, з сумною міною поставив її на стойку.
— Англійська поліція, дорога сестричко, — найкраща в світі, якщо йдеться про те, щоб вистежити і схопити вбивцю, це безсумнівно. Господи, врятуй королеву! — додав Роберт без будь-якого зв'язку.
— Навіщо ти мені все це кажеш, яке відношення до вбивства я маю? — запитала місіс Фенвік, але цього разу властивих її голосові злісних ноток не було чути.
— Не знаю — ти маєш до нього відношення, чи твій золотенький чоловічок, чи ви обоє, чи хтось із вашого шановного товариства, — мене це, власне, не цікавить. Цим питанням займеться поліція. Я ж прошу тебе одне: не розказуй мені казку, ніби ти про це нічогісінько не знаєш.
— Я нічого не знаю ні про труп, ні про його зникнення, ні я, ні Джеймс не маємо до цього ніякого відношення.
— Поліція не повірить твоїм казочкам, не вірю їм і я, — Уейда раптом охопила лють. — Ти напевне щось про це знаєш, адже воно тісно пов'язане з тим дорученням, яке я одержав від вас. І незважаючи на це, ти змусила мене обшукати Касл-Хоум і тим самим накликала на мене підозру, ніби я якимось чином причетний до вбивства. Якби моє минуле не було таким бездоганним щодо цього, інспектор Абернаті вже давно кинув би мене за грати, і я не мав би ніякої можливості довести, що оці руки, — він розчепірив свої довгі пальці, — не пролили жодної краплини безневинної крові. Ось як. І тепер тобі, мабуть, буде зрозуміло, чому я взяв, як відшкодування, ці нещасні фамільні коштовності, які самі по собі не варті навіть тисячі фунтів, і чому я збираюся зберегти їх у себе.
Місіс Фенвік не знала, що їй робити; потім, всупереч будь-якій логіці, знову схопила валізу й мовчки попрямувала до дверей.
— Там тільки брудна білизна! — усміхаючись, крикнув Уейд. — Надішли її мені до Лондона, коли випереш та випрасуєш!
Коли місіс Фенвік зачинила за собою двері, Уейд звернувся до Чеда:
— В нагороду за вашу стриманість у цій сцені я хочу дати вам цінну пораду. Якщо ви підозрюєте, що вбита коли-небудь жила в Крайстчерчі і має відношення до загадкових подій у вашому будинку, зайдіть, до Девіда Лайнора, архіваріуса газета «Крайстчерч таймс». У нього феноменальна пам'ять. До того ж його архів у такому зразковому стані, що він спроможний відповісти на будь-яке запитання, що стосується цього гніздечка.
Міцно потиснувши Чедові руку на прощання і надавши йому можливість розрахуватися з шинкарем, Роберт Уейд вийшов з пивнички. Коли через кілька хвилин Чед теж опинився на майдані, його чекала нова несподіванка: машини не було. Деякий час Чед стояв, ніби очманілий, а потім, охоплений лихими передчуттями, плюнув на бруківку і побіг до того місця, де залишив машину. До дерев'яного стовпчика голкою від краватки була приколота записка з вельми лаконічним змістом: «Я позичив на кілька годин вашу машину. Ви заберете її в Брокслі на майдані перед вокзалом. Витрати пального будуть повернуті. Зі щирим вітанням. Ваш Роберт Уейд». Чед довго розмірковував над тим, — сердитися йому чи сміятися, але врешті не витримав і розреготався.
12
На терасі Касл-Хоума, звідки можна було бачити ряд старих дерев, освітлених променями вечірнього сонця, сиділи Чед Олів'є, Джун і Джордж Абернаті. Обговоривши всі можливості і зваживши кожен крок, який необхідно було зробити, вони дійшли одностайного висновку, що Чедові потрібно негайно, сьогодні ж, навідатися до архіваріуса газети «Крайстчерч таймс». Чед зателефонував до Лайнора і домовився зустрітися з ним у редакції близько шостої.
— Коли хочете здобути його прихильність, сер, — сказала, з'явившись на терасі, місіс Порджес, — то на самому початку розмови скромно докиньте кілька зауважень щодо жіночої статі.
— Жіночої статі? Але ж він увесь вкритий архівним пилом! Хіба його цікавлять жінки!
— Він, очевидячки, старий розпусник і потайки займається цим… — висловила припущення Джун.
— О боже, що ви кажете! — місіс Порджес жахнулася. — Навпаки! Він з недовірою дивиться на кожну спідницю! Жінки для нього — страховиська, причина всього лихого на землі. І він краще буде цілий місяць ходити в невипраній сорочці, ніж доторкнеться до когось з нас кінчиком пальця.
— Старий телепень! — стисло прокоментувала Джун. — Але нічого, Чед, ти з ним порозумієшся, адже ти теж майстер на всякі огидні визначення, коли мова заходить про заслуги й переваги жінок.
– Інакше бути не може! Вся справа в досвіді. А шість років, які я живу з тобою, — цілком достатній строк, щоб зробити правильні висновки.
— Він хотів не це сказати, — з непотрібною квапливістю втрутився Джордж Абернаті. Він ще не звик до їхньої манери розмовляти.
— До того ж ви ще повинні врахувати, — провадила далі місіс Порджес, — що Лайнор — вільнодумець і, отже, запеклий ворог пастора. Якщо ви ніби ненароком натякнете, що не завадило б знову ввести інквізицію, щоб на маленькому вогні підсмажувати таких людей, як Стерджен, ви обов'язково завоюєте його симпатії і дізнайтеся, про що захочете. А він знає все, що стосується Крайстчерча.
Без чверті шоста Чед вийшов з Касл-Хоума і попрямував до міста.
Будинок, в якому містилися редакція і друкарня консервативної газети, був збудований два, а може, й три століття тому. Навіть у яскравий сонячний день у його вестибюлі, кімнатах, на сходах і в лабіринті коридорів панували сутінки.
Коли скрипучими східцями Чед піднявся нагору, двері архіву раптом відчинилися і з них вислизнула дівчина з книжками під пахвою. Вона задоволено усміхалася й насвистувала мотив модної пісеньки. Чедові згадалися слова місіс Порджес про ставлення Лайнора до жіночої статі, і він швидко обернувся.