— А перевернутий стілець? А крик? — накинулася вона на них, ніби кішка.
— Може, ти сама його перекинула? І сама кричала?
Це вивело Джун з рівноваги. Вона мало не розплакалася від обурення. Те, що їй тут кажуть, не вкладається ні в які рамки!
— Я йду спати, — сказала вона тремтячим голосом. — Якщо вранці знайдете мене з перерізаним горлом, то зрозумієте, брала я вас на глум чи ні. — І вже на порозі додала: — Завтра я їду до Лондона і візьму справу в свої руки.
— Яку справу? 1 що тобі треба в Лондоні? — запитав Чед.
— Може, я вам опісля і розповім… А може, й ні… Я зроблю візит леді Уорренгтон…
— Я й не знав, що ти буваєш у вищому світі, — кольнув її Чед.
— Ти ще багато чого не знаєш. — І вона так хряснула дверима, що затряслося опудало білого ведмедя.
— Я віднесу їй склянку гарячого молока. — Міс Порджес першою порушила мовчанку. — І покладу таблетку снотворного, тоді вона, бідолашна, хоч виспиться спокійно. — І по-філософськи додала: — Страшно подумати, на що здатна людина, коли йдеться про якісь блискучі камінці.
Джордж Абернаті затримав стару пані і поцікавився, що вона має на увазі.
Місіс Порджес поставила перекинуте крісло, сіла в нього й докладно розповіла про все, що бачила й чула.
Коли вона закінчила і пішла на кухню, щоб підігріти молоко для Джун, Джордж підвівся і деякий час мовчки ходив по холу.
— Ти чув коли-небудь про подвійний причиновий зв'язок? — спитав Чеда.
— Ніколи.
— Уяви собі черепичний дах. І ось одна з черепиць раптом рівно о сьомій падає перед парадними дверима. Цей факт тісно пов'язаний із спорудженням будинку, якістю роботи, властивостями матеріалу, впливами зовнішнього середовища. Це перший причиновий зв'язок. Ну, а тепер припустимо, що рівно о сьомій з цього будинку виходить містер Сміт — на це теж є цілий ряд причин. Він служить маклером у бюро, яке відчиняється о восьмій. Отже, щоб вчасно всістися за письмовий стіл, треба опуститися в метро о сьомій двадцять. А той факт, що містер Сміт працює саме маклером, обумовлений його здібностями, зв'язками його батьків, одруженням. Ось тобі й другий причиновий зв'язок. Обидва зв'язки не мають між собою нічого спільного, але часом вони несподівано схрещуються, і відбувається те, що ми називаємо випадковістю. І це справді випадковість, бо дірку в черепі містера Сміта не поясниш лише властивостями матеріалу, з якого виготовлена черепиця, не поясниш її і умовами життя маклера. Цей випадок взагалі не пояснимий, якщо розглядати його тільки з погляду причинового зв'язку. Те саме стосується і подій у Касл-Хоумі. Ми стежимо лише за одною ланкою фактів, і це помилково. Тому давай припустимо, що виявлення діамантів, якщо вони взагалі існують, вбивство місіс Меріел, а можливо, й Девіда Лайнора не пов'язані з шантажем, і порцеляновими ангелами, з обшуком будинку, що його зробив Роберт Уейд. Що тоді?..
— Тоді виходить, що обидва ми ідіоти, — сухо відповів Чед. — Але ж поки що твої припущення нічим не обгрунтовані.
— Я не сказав би, — Джордж Абернаті похитав головою. — Коли спробувати пояснити всі події в Касл-Хоумі одною причиною, а саме — діамантами, тоді вони стануть зовсім нереальними.
— А що, як діаманти були сховані в одному з ангелів?
— Навіть у цьому випадку ми не знайдемо відповіді на питання: чому стара місіс Шеклі протягом багатьох років шантажувала багатьох жителів Крайстчерча саме за допомогою цих ангелів?
— Ми витратили цілий день на те, — сказав Чед, посмоктуючи люльку, — щоб перевірити алібі всіх людей, яких могла шантажувати місіс Шеклі. І ми встановили, що в них є алібі, навіть у Хаббарда, хоч він і збрехав нам, нібито дивився телевізійну виставу. Він уже не перший рік навідується до цієї Міллі, і нема ніяких підстав припускати, що вона сказала нам неправду. В той час він справді був у неї. Справа серйозна, і треба сподіватися, що Міллі не наважиться збрехати під присягою і одержати за це кілька років тюрми. Отже, Хаббард не вбивця, це виключено. Правда, він мене дратує, точніше, я його терпіти не можу. Надто вже в нього джентльменський вигляд…
– І надто багато часу приділяє Джун, — доповнив Джордж.
— Це також. Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, доведеться дати йому по пиці, і все буде гаразд. Але підозрювати його у вбивстві не можна. В середу, між шостою і сьомою, він не вбивав, а був у ліжку з Міллі. Ось так. А зараз я принесу друкарську машинку і напишу кілька листів.
— Листів? Кому? — Джорджа Абернаті, очевидно, не влаштовувало те, що Чед знову намагався здійснити свої маячні ідеї.
— Кому? Та всім тим, кого, як ми гадаємо, шантажувала місіс Шеклі.
– І що ти їм напишеш?
Чед вже всівся за свою портативну машинку і вклав у неї аркуш паперу.
— Я їх знову трохи пошантажую.
— Йди краще спати.
— Я вільний громадянин і можу робити все, що мені забажається. Спати я зараз не хочу, але зате в мене так і сверблять руки написати шановним людям Крайстчерча по кілька слів. Двадцять фунтів… ні, шантажувати так шантажувати… тридцять фунтів, і я мовчу. Якщо ж вони не погодяться, хай нарікають самі на себе. В цих листах я дам їм зрозуміти, що проник у таємницю покійної місіс Шеклі і тепер іду її стежкою.
Джордж Абернаті був сумлінний поліцейський чиновник і глибоко зітхнув.
— Послухай, Чед, а тобі не здається, що ти заходиш надто далеко?
— Чи не збираєшся ти мене арештувати, друже? — підштрикнув його Чед. — Що ж, спробуй, тільки не думай, що я добровільно піду за тобою.
— То хоч поясни, чого ти хочеш добитися цими листами?
— Хочу довідатися, кого ще шантажувала місіс Шеклі. А потім, висолопивши язика, побіжу з'ясовувати, де вони були в той час, коли вбили місіс Меріел і щез Девід Лайнор. І якщо я дізнаюся, що в когось із них немає алібі, то одразу ж повідомлю тебе. Або ж ними займеться бульдог Мідл. Той навіть з дитячої ляльки зможе витягнути зізнання. Треба діяти, інакше ми будемо змушені заочно привітати милого вбивцю з тим, що не можемо його викрити.
Того ж вечора Чед розіслав чотирнадцять листів.
Джордж Абернаті теж не дрімав. Наступного ранку він сів за телефон і почав обдзвонювати страхові агентства в Брокслі, Данді, Абердині і Стонхейвені. В обід йому пощастило — він одержав відомості, які підтверджували припущення Джун. Років двадцять тому місіс Шеклі застрахувала в шотландському національному страховому агентстві кольє вартістю п'ятнадцять тисяч фунтів. Але одразу ж по війні вона відмовилася від страхування. Причину відмови, на жаль, не пояснила.
16
Добрих тридцять років доля кидала Мак-Гівена по всіх морях-океанах, і суша тоді уявлялася йому не чим іншим, як портовою пивничкою. В Крайстчерчі таких пивничок не було, зате водилися інші заклади, в яких втамовують спрагу, коли, звісно, є грошенята.
У Мак-Гівена кишені були порожні, і він вирішив украсти в пастора Стерджена шланг для поливання саду. Наївний моряк міркував так: пастор — слуга божий, і він, звичайно, не охоронятиме свою власність так, як це роблять інші люди. Мак-Гівен, зачарований об'єктом крадіжки — новим зеленим шлангом, за який він сподівався одержати у ганчірника в Брокслі щонайменше десять шилінгів, навіть не потурбувався про шляхи відступу. Він був так упевнений в душевній доброті пастора, що, помітивши його, зняв капелюха і ввічливо привітався, замість того щоб негайно вшитися. Тільки удар палицею по голові змусив одважного мореплавця засумніватися в доброті святих.
Він дав дропака і, почувши позаду сопіння пастора та собачий гавкіт, у відчаї перестрибнув через високий кам'яний мур і опинився на цвинтарі. Відчувши себе у відносній безпеці, Мак-Гівен на мить зупинився, перевів подих, а потім плюнув у бік пасторського будинку, ніби доводячи цим, що і в нього є людська гідність і що він тікав не з переляку, а лише рятуючись від грубого насильства.