Не без жалю Джун залишила Касл-Хоум, і вже через півгодини з двору Хаббарда виїхала автомашина. Через хвилину з сусіднього провулка — друга.
Коли настала Чедова черга виходити з будинку, Уейд ще раз докладно повторив вказівки:
— Ніякого насильства, використовуйте тільки корисні досягнення нашої науки. Синець під оком вашого сторожа може коштувати кілька додаткових років.
Чед вийшов з будинку, і до нього одразу ж підійшла людина, залишена Мідлом. Спеціальний розчин справді виявився найвищим досягненням сучасної хімії, і шпиг за півхвилини солодко спав під парканом у саду.
Уже тільки те, як було відімкнено французький замок у дверях будинку Хаббарда, свідчило про високе мистецтво джентльмена в чорному сюртуку. Ключем і то навряд чи відімкнув би швидше.
Увійшовши до кабінету адвоката, Уейд, не розмірковуючи, увімкнув світло й озирнувся.
— Так я й передбачав, — сказав, звертаючись до Чеда. — Ви нічого не помітили?
— Помітив, — кивнув Чед. — Надто вже бідна тут обстановка. Не скажеш, що пан, який спокушає зараз Джун, купається в грошах.
— В тім-то й річ. Крісла давно потребують нової оббивки. А килим! Гляньте на килим! Б'юсь об заклад, що знизу він протертий до дірок. — Уейд підійшов до книжкової полиці. — Пил сторічної давності і до того ж — суцільний мотлох, придбаний у букініста. Багатий адвокат не поставить цього на свою книжкову полицю. О, а це вже цікаво!
— Що?
— Проспекти бюро подорожей. Наш приятель сумує за далекими країнами. І поки нема грошей, його сум залишається невдоволеним. Це теж могло бути мотивом — і досить вагомим. Ну, а тепер сядьте он туди на стілець і дайте мені поміркувати.
Роберт Уейд, примруживши очі, стояв посеред кабінету.
— Ми можемо розраховувати на успіх тільки за одної умови, — сказав він. — А саме: якщо у Хаббарда достатньо розуму і кмітливості. В цьому разі він би постарався знайти для своїх діамантів якусь незвичайну схованку, а я в своїх пошуках міг би дотримуватися певного напрямку. Якщо ж він дурний і сховав діаманти в саду під каменем чи в оббивці стільця, я здаюся. Я не можу за. короткий час перекинути весь дім догори дном і, перекопати сад — це завтра зроблять люди Мідла. Отже, нам треба виходити з одного припущення — Хаббард не дурень.
— Гаразд, згоден. А що далі?
— Далі слід згадати про ті статистичні дані, які наводить Уіблі, колишній інспектор Скотланд-Ярду, у своїй книжці «Поведінка і мислення різних правопорушників», — розповідаючи, Уейд кидав уважні погляди то на один, то на інший предмет. — Наприклад, старі побожні пані в шістдесяти восьми випадках із ста обирають схованкою для коштовностей предмети культу. Одна дуже набожна російська графиня вийняла з статуї божої матері скляні очі й сховала в очницях два діаманти розміром з грецький горіх. Інша богомольна пані сховала свої коштовності в церкві, у світильнику над олтарем. — Уейд пильно переглядав книги на полицях, причому Чед завважив, як швидко й ретельно він це робить. На письмовому столі Хаббарда лежало кілька гумок. Уейд потримав кожну з них у руці, потім таким же чином зважив авторучку. Це саме він проробив і з курильними люльками.
— Не чув я, щоб Хаббард був дуже набожним, — нарешті промовив Чед. — Але я знаю, що він любить куховарити. Можливо, це й допоможе нам?
Уейд закляк на місці.
– І ви кажете мені це тільки тепер?!
— А що?
— Я ж вам пояснив, що кожна людина, яка хоче щось сховати, обирає місця, які знає найкраще. Понад вісімдесят відсотків пекарів ховають нечесно нажиті гроші в хлібі і різних солодощах. Сімдесят один відсоток столярів обирають з цією метою віконні рами, двері, підлоги. Негайно на кухню! Звідти й треба було починати!
Кухня Хаббарда була обладнана найновішим устаткуванням. Газова плита останнього зразка, великий холодильник, сніжно-біла кухонна шафа.
І знову Чед захоплювався незвичайною спритністю Уейда. Хоч що б він брав своїми довгими тонкими пальцями: кришку цукорниці, свисток чайника, гумову трубку на водопровідному крані, — здавалося, він бачить цей предмет наскрізь. Часто Уейдові було цілком достатньо тільки доторкнутися до предмета, щоб зробити висновок про нього. Здавалося, він розуміє мову речей.
Так Уейд добрався до холодильника. Він поторкав банани на кожній полиці, оглянув м'ясне філе, потряс банку із згущеним молоком, кинув погляд на круглу коробочку з сардинами — і обличчя його враз просвітліло.
— Тут щось не те! — І він з переможним виглядом поставив консерви на стіл. — Нічого не помічаєте? — запитав з радістю математика, який помітив помилку в дуже довгому інтегральному рівнянні.
— Я? Та як вам сказати… — Чед наморщив лоба. — Я бачу, що це коробка сардин, більше нічого.
— Це — сардини, без усякого сумніву, але гляньте-но на дно коробки! Бачите цифри? Вони показують дату виготовлення, ці сардини давні для такого гурмана, як Хаббард.
— Ви гадаєте, що він сховав діаманти в коробку з сардинами?
Уейд похитав головою:
— Ні, це було б занадто. В коробці нічого немає. Але ось тут. — Він обмацав паперову стрічку довкола коробки. — Ось тут, під цією етикеткою, щось є. Я певен, саме це я шукав протягом десяти днів у вашому Касл-Хоумі і заради цього навіть перепиляв у сараї всі дрова. Запаліть газ і поставте чайник з водою.
Коли вода закипіла, Роберт Уейд підійшов до чайника, потримав коробку з сардинами над парою, поки фірмена етикетка не відклеїлася, і повернувся до столу.
— А тепер приготуйтеся! Фокус-покус! Зараз ви на власні очі побачите, завдяки чому старій занудній місіс Шеклі вдавалося владарювати в Крайстчерчі.
Уейд не помилився. Навколо коробки була намотана фотоплівка довжиною близько метра.
— Гляньте на ці милі чарівні знімочки! — В сміхові Уейда ясно відчувалися гордість і вдоволення. — А я тим часом заклею…
Він замовк на півслові. Обидва почули, як відчинилися сінешні двері, потім пролунали голоси Джун і Хаббарда, кроки наближалися.
Уейд хутко поклав консерви в холодильник, сховав плівку в кишеню і вимкнув світло.
Та була пізно. Коли Чед і Уейд спробували вислизнути з кухні, двері відчинилися, і вони мало не зіткнулися з Хаббардом.
— Що ви тут шукаєте? — грубо накинувся на них адвокат, але в ту ж мить опанував себе і додав з насмішкуватою міною: — Джун виманила мене, з будинку, а ви тим часом вирішили зробити мені візит, не дочекавшись запрошення?
— Так воно й є, — недвозначно заявив Чед. — Ми хотіли трохи оглянути ваше помешкання.
— А що ви шукаєте, дозвольте дізнатися?
— Діаманти місіс Шеклі.
— Які діаманти? Я вас не розумію. — Самовладанню Хаббарда можна було тільки позаздрити.
Чед, навпаки, навіть не збирався приховувати почуттів.
— Ви прекрасно все розумієте, — сказав він грубо. — А якщо не розумієте, то цей пан вам усе докладно пояснить. — Він показав на Роберта Уейда.
— З цим паном я вже знайомий. — Хаббард відчинив двері свого кабінету. — Як ви провели два роки у в'язниці, добре? У всякому разі вигляд у вас чудовий.
Джун стояла біля одної з книжкових полиць, вона теж намагалася не втрачати витримки і бути невимушеною; здавалося, що в будинку Хаббарда маленька компанія вирішила приємно провести вечір.
— Може, товариство хоче випити? — Хаббард дістав пляшку і кілька чарок.
— Дуже люб'язно з вашого боку. — Уейд був у прекрасному настрої. — Ваше здоров'я, містер Хаббард, і ваше, міс Джун!
— Щоб ніяке непорозуміння не затьмарило нашої несподіваної, але приємної зустрічі, — Хаббард підняв чарку, — повинен повідомити вас, що я тільки-но запропонував міс Джун руку і серце.
— Ну, а далі що? — почувши ці слова, гаркнув Чед,