Олесь Ульяненко
Ангели помсти
Трилогія
Світлій пам’яті Олександра Мисака
Марго
1
Це була субота, сплутати неможливо, тому що саме в суботу Дицик, Абрам, Сальдо і я починали танці. Я її побачив відразу крізь каштанове оперення американського клена, що вже давно побите грозою, яка упала якраз на Трійцю, на відкриття собору, але все це ще попереду: і ті гілки, побиті градом, і повінь, що затопила півміста, і наше помешкання, яке ми втрачатимемо шматок за шматком. Я виводив «Донну», а вона виходила з-за зеленого ящика тиру, де працював криворукий дядя Коля. І вони теж рушили, наче зговорившись, їй назустріч. А я співав «Донну». Це якраз між вечором і повними сутінками. День шматком фіолетового плаття морочився у просторі між аптекою і танцювальним майданчиком. Марго завжди чомусь, випадково чи ні, виходила під «Донну». Тоді, коли я зустрів її, в той день, вона сказала мені, що зрада для неї носить гіркуватий смак золотистого меду. І клацнула у роті рожевим язиком, перевернувши його і вперши у щоку. Марго була як намальована. Каштанове волосся, завиток до завитка. Обличчя видовжене, з прямим носом і трохи по-азіатськи роздутими ніздрями, зелені очі, мов далека сумна злива, що відходить у тумані дитинства. Її тіло гнучке і красиве, з вишуканим викликом, що не породжував ані фантазії, ані бажання, його приємно було розглядати, але погляд знову і знову повертався до її зелених очей, які навіть не закликали по-жіночому, а були просто відвертими і чесними. Принаймні так видавалося. Марго нічого не приховувала. Навіть того дня, коли вона заговорила про зраду. Ні з того ні з сього. І мені відразу чомусь захотілось сміятися, стенути плечима і сказати, що он, мовляв, їх би це зацікавило: Ульяна і Пономаря. Он вони і зараз стоять, середнього зросту, широкоплечі, з вовчими незалежними поглядами. Обидва патлаті. Ульян з вигорілим каштановим, а Пономарь з пшеничним від природи волоссям. Обидва мовчазні – значить, сьогодні танці пройдуть без особливих пригод та ексцесів, як любив жартувати той же Ульян. Якщо вони говорять без угаву і все ліве, то знай, що щось намислили і надумали такого, що жодна голова у нашому містечку не придумає. Недарма їх цигани обходять десятою дорогою. Старі циганки у рясних спідницях плюють їм у спину і хрестять повітря, примовляючи до цього дійства: «Чорти! Чорти! Чорти!» А зараз вони стоять, засунувши руки в кишені. Пономарь кусає щоку, а Ульян тупо розглядає синю пачку «Експреса». Але обидва бачать Марго, яка йшла від зеленої будки тиру; цигани і безногі рушили відразу з іншого боку, від ресторану, з глибокої синьої арки школи під номером два. Хтось покликав мене: «Вєнька!»
Спочатку я подумав, що це клятуща спека розтопила в моїй голові кавалки мозку. Потім зрозумів, що від хвилювання сповз зі стола і почав якогось біса ритися у пластиковому синьому відрі для сміття, з купами пошматованих, наче висланих з того світу, депеш. Я подивився, ріжучи очима упоперек стола, на заґратоване, у вигляді сонця, вікно. Тільки тоді зрозумів, що дивлюся на вікно крізь грановану склянку з чаєм, з цейлонським ярличком. Такі до нашого містечка не завозять. І в цих краях мало знайдеться людей, які будуть у таку спеку хлебтати чай. Швидше, кисле пиво та дешеве яблучне вино, що відгонить гноєм та дихлофосом. Дивлячись на бурштиновий простір, що колисався у заґратованому вікні, я подумав, що повинен встати і зупинити її, Марго. У мені наче жив хтось інший, спраглий та ненаситний, який кожного дня пошепки перед люстром повторював її ім’я. Я дивився на порожню сіру вулицю, на край парковки, на кінотеатр, повний у вихідні тріскучих сектантів та баптистів, на місто з несподівано незнайомими людьми, котрі вийшли з іншого сторіччя. Я дивився в цей кольдкремів порожній простір, з причепленим кутиком десертної кав’ярні, де тепла крем-сода, безкінечна балаканина місцевої молоді за чашечкою розчинної кави, з одного боку, а з іншого – банда Ульяна і Пономаренка: Черевик, Вишня, Кабан, Пономарь-середній, – розвалившись, обговорюють чергову оборудку, яка нічим іншим не закінчиться, як бійкою, жорстокою і короткою. В кушпелинні вилинялого передвечір’я я побачив дві постаті, що, сутулячись, на дерев’яних ногах шкребли асфальтом, тихо, впівголоса перемовляючись. Ці два вовки знали, що я завжди пантрую зі своєї схованки, але вони були нахабними, нічого не боялися, і я їх ненавидів. Ненавидів не менше, аніж любив Марго, яка місячним променем вплуталася у їхнє паскудне, нікому не потрібне життя. Ось вони зупинилися. Сіли на металевий паркан. Сиділи там набурмосені, мов молоді півники; стриміли на тому місці, де завжди ворушилася сонячна пляма. Вітер обдував вилиняле місце з року в рік, з року в рік… Вони перемовлялися між собою, скупо вириваючи слова, а потім розвернулися і пішли прямо на вікно; я зрозумів, що Ульян щось передав Пономарю, наймолодшому серед усіх братів. До речі, з вини цих двох корешів мій брат Силка скніє нині дільничним у далекому Глобині. Те, що перекочувало з рук Ульяна до рук Пономаря, було для мене знаком, сигналом, і час натягнувся сталевим ланцюгом, стримуючи дикого звіра, який спав у мені довго, довго, довго… Але я знав, відчуваючи, як розпускаються, ростуть у грудях поліпи, набрякають соком нездійсненних мрій, бутонами вилазять із зашпори, – я розумів, що сидьма тут сидітиму, пришпилений до своїх обов’язків. Я, блаженний до безумства, убивав свій час, настирний і глупий, нудний, як сніданок самотності на світанку, прісний, як степ, якщо на нього подивитися з урвища на краю цього містечка, з двадцятьма, чи вже нині тридцятьма, тисячами душ. Сьогодні заходили серед ночі Джафар і Будулай, і вони попередили, що нікому з ментів не треба у це встрявати, якщо я, звісно, не пам’ятаю шістдесят восьмого, а якщо у когось протрухлявілася пам’ять, то нехай тобі брат нагадає шістдесят восьмий. Ми всі добре знали шістдесят восьмий. У місті всі знали про ті події. Про це мені говорив Жора Стрижак, наш стукач, який зогнив від раку, обростаючи якоюсь коростою.