Іноді дівчина бере кілька ковдр і закутується в них, більше насолоджуючись їхньою вагою, ніж теплом. Коли місячне сяйво ковзає стелею, Хана прокидається й дозволяє своїй свідомості ковзати разом з ним. Цей стан спокою їй приємніший, ніж просто сон. Якби вона була письменником, взяла б до ліжка олівці, записники, улюбленого кота і працювала би в ліжку. Чужинці й коханці ніколи б не увійшли крізь зачинені двері.
Відпочивати — значить сприймати цілий світ таким, який він є, без осуду. Купання в морі, секс із солдатом, котрий ніколи не знав її імені. Ніжність до незвіданого і безіменного — це ніжність до самого себе.
Її ноги ворушаться під вагою військових ковдр. Вона пливе серед їхньої вовни, як англійський пацієнт у своїй повстяній плаценті.
Хана сумує за тим, як повільно наповзають сутінки, за шелестом знайомих дерев. Усю свою юність у Торонто вона намагалася досконало вивчити літню ніч. Лише тоді вона могла бути собою — лежачи в ліжку чи вилазячи на пожежну драбину в напівсні, обіймаючи кота.
У дитинстві її головною школою був Караваджо. Колись він навчив її робити сальто в повітрі. А тепер, заховавши руки в кишені, чоловік міг лише здвигати плечима. Хто міг знати, в яку країну приведе його війна… Хана пройшла підготовчий курс у шпиталі жіночого коледжу, а потім союзники розпочали сицилійську операцію й дівчині довелося перетнути море. Це було у 1943-му. Перша Канадська піхотна дивізія прокладала собі шлях Італією, і покалічені тіла наводнювали лікарні, наче шлам, котрий люди передають назад, копаючи в темряві тунелі. Після битви під Ареццо[17], коли передову обстріляли з мінометів, вона не знала сну ні вдень, ні вночі — через їхні поранення. Після трьох безсонних діб дівчина врешті примостилася просто на підлозі поруч із матрацом, де лежав покійник, і проспала дванадцять годин, відгородивши себе заплющеними повіками від навколишнього світу.
Прокинувшись, Хана узяла з порцелянової чаші ножиці, нахилила голову й відрізала своє довге волосся, не дбаючи ні про вигляд, ні про форму, а просто відтяла коси, згадуючи, як вони заважали їй усі ці дні, як вимащувалися кров’ю з ран, коли нахилялася до пацієнтів. Тепер ніщо не прив’язуватиме її до смерті. Вона провела рукою по голові, аби переконатися, що не залишила жодного пасма, і повернулася обличчям до кімнати, повної стражденних.
Більше вона ніколи не дивилася в дзеркало. Хмари війни згущувалися, і дівчина дедалі частіше отримувала звістки про загибель знайомих. Вона страшенно боялася, що одного дня змиє з обличчя пацієнта кров і побачить батька або когось із офіціантів, котрі обслуговували її в кафе на розі Денфорт-авеню. Хана стала різкішою з пацієнтами і навіть із самою собою. Лише здоровий глузд міг вберегти людей, але на війні для нього немає місця. Кривава повінь заливала країну, і рівень її підіймався щоразу вище, наче ртуть у термометрі. Де було Торонто і чи існувало воно поза її думками? Опера тотального обману. Люди зашкарубли проти всього оточення — солдатів, лікарів, медсестер, цивільних. Хана нахилялася ближче до ран, які перев’язувала, її уста щось шепотіли солдатам.
Вона усіх називала «друзяка» і сміялася з пісеньки з рядком:
Хана омивала знекровлені руки. Їй доводилося діставати з тіл стільки шрапнелі, що іноді здавалося, ніби вона витягла цілу тонну металу з гігантського тіла, яке мусила доглядати, поки армія прямувала на північ. Однієї ночі, коли помер черговий пацієнт, дівчина зневажила всі правила, дістала з його речей тенісні черевики і взула їх. Вони були трохи завеликі, але дуже зручні.
Її обличчя схудло і стало жорсткішим, саме такою згодом і побачив дівчину Караваджо. Хана змарніла, здебільшого від перевтоми. Вона постійно ходила голодною і страшенно лютилася, коли солдат не міг або не хотів проковтнути їжу, коли бачила, що хліб кришиться, а суп вистигає, хоча вона могла б змести їх одним ковтком. Їй не хотілося жодної екзотики, лише хліба і м’яса. В одному з міст у шпиталі була власна пекарня, тож Хана у вільний час ішла туди і вдихала запах борошна й омріяного хліба. Пізніше, коли вони були трохи східніше від Рима, хтось подарував їй єрусалимський артишок[18].
Було дивно, постійно просуваючись на північ, ночувати в базиліках, чи монастирях, чи будь-де, де можна було влаштувати на нічліг поранених. Коли хтось із пацієнтів помирав, Хана відривала невеличкий картонний прапорець, прикріплений до ліжка над головою, щоб санітари могли здалеку побачити сигнал. Потім вона виходила із будинку з товстими стінами і йшла у весну, зиму чи літо, і пори року здавалися архаїчними, мовби старий джентльмен, який пересиджує війну. Хана йшла на вулицю за будь-якої погоди. Їй хотілося вдихнути повітря, котре нічим людським не пахло, хотілося місячного світла, хай навіть воно прийде зі зливою.