Поки чоловік лежав під столом, кров заливала його обличчя, та раптом він прийшов до тями, висмикнув з кайданок ніжку столу, жбурнув стілець, аби заглушити біль, а потім нахилився вліво і спробував переступити через ланцюг. Кров була усюди. А його руки перетворилися на безпорадні обрубки. Минули місяці, а він помічав, як дивиться лише на великі пальці інших людей, наче те страхіття змінило його, зробивши заздрісним. Насправді воно його зістаріло, наче однієї ночі, коли він лежав прикутий до столу, люди вкололи йому ін’єкцію, котра його назавжди уповільнила.
Караваджо піднявся, відчуваючи запаморочення, над псом, над червоним, мокрим від вина столом. Двоє охоронців, одна жінка, Томмазоні, телефони дзвонять-дзвонять, дзвонять, переривають на півслові Томмазоні, той кладе на стіл бритву, в'їдливо шепоче: «Вибачте», — бере слухавку закривавленою рукою і слухає. Караваджо думає, що не видав їм нікого, не сказав нічого важливого. Проте вони відпустили його, тож, можливо, він помиляється.
Чоловік простує на прогулянку вздовж віа Ді Санто Спіріта до одного місця, захованого в надрах пам’яті. Минає церкву, збудовану Брунеллескі[23], рухається до бібліотеки Німецького інституту, де кілька людей стежать за ним — він це знає напевне. Раптово Караваджо здогадується, чому вони відпустили його. Хотіли обдурити, простежити й упіймати його зв’язкових. Він пірнув у бічну вуличку, не озираючись, більше не озираючись. Караваджо хотів, аби вулиця палала, щоб він міг зупинити кровотечу, потримавши руки над ополонкою з розплавленим дьогтем, аж поки чорний дим не огорне його долоні. Він опинився на мосту Святої Трійці. Все навколо наче вимерло, жодного автомобіля, жодного галасу, і це дивувало. Караваджо сів на гладеньку балюстраду мосту, а далі й взагалі ліг. Жодного звуку. Раніше, коли він крокував, ховаючи скривавлені руки у вогких кишенях, довкола сновигали десятки джипів і танків.
Тільки він приліг, замінований міст вибухнув і тіло Караваджо підняло в повітря, а потім кинуло вниз, наче настав кінець світу. Він змусив себе розплющити очі й побачив велетенську голову. Вдихнув — і груди наповнилися водою. Він був під мостом у річці. І в глибинах ріки Арно перед ним бовваніло чиєсь бородате обличчя. Чоловік спробував торкнутися його, але не зміг. Ріка повнилася полум’ям. Караваджо випірнув на поверхню, частина якої взялася вогнем.
Пізніше того вечора він розповів цю історію Хані, і вона відповіла:
— Вони перестали катувати тебе, тому що наближалися союзники. Німці тікали з міста й підривали мости.
— Не знаю, може, я й розповів їм усе. Чия голова там була? У кімнаті постійно дзеленчав телефон. Западала мовчанка, чоловік відходив від мене, а всі присутні спостерігали, як він бере слухавку, посеред тиші дослухалися до іншого голосу, котрий ми не могли чути. Чий то був голос? Чия голова?
— Вони драпали, Девіде.
Хана розгортає «Останнього з могікан» на останній чистій сторінці й пише:
Зі мною чоловік, названий Караваджо, він приятель мого батька. Я завжди кохала його. Він набагато старший за мене, йому, гадаю, близько сорока п’яти. Зараз для нього час темряви, він розгубив самовпевненість. Чомусь татів друг піклується про мене.
Дівчина згортає книжку, спускається до бібліотеки і ховає її на горішній полиці.
Англієць спав, дихаючи ротом, як зазвичай — і уві сні, і наяву. Хана підвелася зі стільця й обережно вийняла з чоловікової руки свiчку. Підійшла до вікна і задмухнула її, а дим чемно виплив надвір. Їй не подобалося, що він лежав зі свічкою, як пародія на мерця, а віск непомітно збирався на зап’ястях. Так, наче готувався, наче хотів заповзти у власну смерть, відтворивши її освітлення й декорації.
Вона стояла біля вікна і, замислившись, смикала себе за волосся, ніби збиралася повиривати цілі пасма. За темної пори доби, в будь-якому освітленні після сутінок, можна перерізати собі вени і кров буде чорною.
Хана відчула, що мусить піти з кімнати. Зненацька її охопив напад клаустрофобії й непевності. Вискочила в коридор, збігла сходами донизу, помчала на терасу, а потім підвела голову, ніби намагаючись розгледіти у вікні силует дівчинки, від якої щойно втекла. Вона повернулася до будинку. Штовхнула грубі кострубаті двері й увійшла до бібліотеки, повідривала дошки, якими були забиті французькі вікна в дальньому кінці кімнати, і відчинила їх настіж, впускаючи до приміщення нічне повітря. Вона не знала, де подівся Караваджо. Він взяв собі за звичку проводити вечори деінде й повертався за годину-дві до світанку. В будь- якому разі, тут не було жодної ознаки його присутності.