– Блідолицих, – коротко пояснив Стріляний Горобець, забинтовуючи кровоточиве плече.
– Яких блідолицих?
– Які спускаються сюди з гір.
– З яких гір?
– Які на заході. Інших же звідси не видно.
– А де захід?
– Там.
Але як не вдивлявся Ілліч Лапчастий Гусак, ніякого заходу з горами й блідолицими він так і не зміг розглянути крізь густу мережу тріщин, що покривали скельця його пенсне після того, як по ньому (по пенсне) пробіг табун бізонів.
– У них є громові трубки, що плюють вогнем, які ми, індіанці, називаємо рушницями, і вони будуть викорінювати нас із наших споконвічних житлоплощ. От спустяться з гір, перетнуть прерію й, як мінімум через тиждень, будуть отут, – пояснював, розчісуючи пір'я на голові гребенем з рога бізона, індіанець Тимофіїч Стріляний Горобець.
– М… так, діла, – простягнув Лапчастий Гусак, теж починаючи дзюрити. – Треба сказати вождеві. Він у нас мужик тямкий, щось скумекає. Пам'ятаєш, на нас напало плем'я мурокозів, і ніхто не знав, що робити. Тільки наш мудрий вождь зміркував, що треба тікати. І тепер чого-небудь виметикує. Либонь викрутимося.
Лапчастий Гусак рішуче стряхнув останні краплі.
– Так, час на міркування поки є. Покуримо? – запропонував індіанець Тимофіїч.
– А як же. Ми ж як-ніяк індіанці, – підтримав пропозицію індіанець Ілліч, виймаючи з кишені настегневої пов'язки люльку. – Хоча наш Борисич і белькоче про шкоду паління, але як же нам, індіанцям, не курити. Індіанець без тютюну й люльки – це як італієць без макарони, або українець без галушки, або француз без жаби.
Борисичем, себто в перекладі із цієї індіанської мови на українську Цілющою П'явкою кликали одного із двох чаклунів цього племені. Другого чаклуна йменували Мойсеїчем, що в перекладі означає Мінлива Хмарність. Борисич трудився на ниві чаклунства в галузі охорони здоров'я й псування здоров'я, а Мойсеїч спеціалізувався на стихійних лихах і стихійних радощах.
(– Дурниця якась виходить, – буркоче раптом внутрішній голос автора. – Не буває в індіанців таких імен: Тимофіїч, Ілліч, Борисич, Мойсеїч. Це взагалі не імена, а по батькові, і зовсім не індіанські. От Гайавата, Чинґачґук, Віннету, Оцеола – це дійсно індіанські імена, які давали своїм персонажам письменники Генрі Лонґфелло, Фенімор Купер, Карл Май, Майн Рід – літератори, що добре зналися на індіанському житії.
– Ну так, я не лінгвіст і не поліглот, – відповідає внутрішньому голосові автор, – тому справжніх індіанських імен не знаю, взагалі не знаю індіанських мов і говірок, от і доводиться знов-таки брати імена зі стелі або висмоктувати з пальця. А те, що ці індіанські імена схожі на тутешні по батькові, прошу вважати випадковим збігом.
– Й не носили індіанці пенсне. Індіанець у пенсне – це якась карикатура.
– Твердження, що індіанці не мають права носити пенсне – це дискримінація за національною або расовою ознакою. Що, індіанці – не люди, чи що? Звичайно, люди, і ніщо людське їм не чужо, у тому числі й носіння пенсне, тим більше що дія відбувається в дев'ятнадцятому столітті, коли носіння пенсне було справою звичайною.
– Взагалі, якого біса (або іншого представника демонології) ти взявся за тему індіанців, якщо не знаєш ані назв індіанських племен, ані індіанських імен, та й взагалі в цій темі явний профан? Письменник повинен брати для своїх творів теми, з якими він добре знайомий або з власного досвіду, або вивчивши великий обсяг відповідної літератури, а не так, з ні з того ні із сього. Тобі варто було б перш, ніж сісти за твір про індіанців, ретельно простудіювати десятки томів з етнографії, географії, лінгвістики, зоології (щоб, наприклад, знати, яка там пташка кукурікала), і навіть ботаніки (щоб знати, яка там рослинність росте в цих преріях); або навіть з'їздити до Америки й поспілкуватися зі справжніми індіанцями, незважаючи, що сучасні індіанці відрізняються від тих, із дев'ятнадцятого століття. А ти нічого цього не зробив, нічого майже про індіанців не знаєш, а туди ж – писати. Якого, повторюю питання, біса (або іншого представника демонології) ти узявся за цю тему?
– Ну, якось от приспічило. Я ж у дитинстві, як і багато хлопчиськ, читав про пригоди Гайавати, Чинґачґука, Оцеоли… Дивився в кінотеатрах сосиско-вестерни…
– С… Це що за…
– Ну, бувають справжні фільми-вестерни, американські, а бувають спагеті-вестерни, названі так тому, що їх знімають італійці, які, як відомо, полюбляють їсти спагеті. А в радянських кінотеатрах крутили вестерни східнонімецького виробництва, а оскільки німці люблять сосиски, то я такі фільми називаю сосиско-вестернами. Головні ролі індіанців (Віннету, Чинґачґука, Оцеоли, Текумзе, Зіркого Сокола, Ульзани і т.д.) у цих сосиско-вестернах виконував мускулистий югославський актор Гойко Мітіч. Начитавшись отаких книг, надивившись отаких фільмів і беручи приклад із індіанця Мітіча, радянські хлопчаки встромляли у волосся пір'я (голубині – якщо жили в місті, або гусячі – якщо жили в селі), робили з підручних матеріалів настегнові пов'язки або інші елементи індіанського одягу, обов'язково з бахромою, озброювалися саморобними томагавками або рушницями й, так би мовити, індіанцювали. Я теж не уник у дитинстві таких ігор. І от тепер, будучи дорослим писакою, я раптом і подумав: а чи не написати щось про індіанців. А оскільки про індіанців я мало що знаю, навіть те, що читав у дитинстві, призабув, то й виходять от такі відсебеньки. Але це навіть смішніше. А сміх, як стверджують медики, дуже корисний для здоров'я. Тому буду продовжувати в тому ж дусі).