– Наш Борисич зовсім поганий зробився, – говорив Стріляний Горобець, потрошачи цигарку, щоб вилученим із неї тютюном набити індіанську люльку. – Заговорюється старий. Нещодавно бовкнув: «Мийте руки перед їдою». Уявляєш?! Споконвіків усі нормальні індіанці облизували руки після їжі, а він каже «перед». Будь-який пацан знає, що облизувати руки перед їжею немає жодного сенсу – це й не смачно й не поживно. Зовсім заплутався дід. Старість – не радість.
– Мені теж днями чаклун Борисич сказонув: «Зуби треба чистити». Я йому відповідаю, мовляв, чищу регулярно, дивися, як блищать. А він мені: «Це зуби койота, а чистити треба свої власні». Ну, як тобі? Свої власні! Маячня якась! Якщо я намисто зроблю зі своїх власних зубів, то чим же я буду кусати й жувати?!
– Я ж і кажу: заговорюється старий, плутає.
Поки ці двоє, по черзі присмоктуючи люльку й пускаючи зі правої ніздрі й інших отворів організму тютюновий дим, перемивали кісточки чаклунові, з вігвамів виколупувалися інші члени племені: пернаті мужики й баби; отроки і отроковиці що тільки-но оперилися; шмарката голозада дрібнота що поки не оперилася. Чоловіки приступилися до своїх чоловічих справ: нанесенню на обличчя макіяжу, заплетенню кісок, примірянню коралів, намист, браслетів й іншої біжутерії. А дами зосередилися на жіночих обов'язках: заходилися готувати печеню з бізона. Бізон на знак протесту з ревінням метався прерією, норовив брикатися й буцатися, але жінки, що мають досвід сімейного життя, без особливих турбот дали йому по рогах, тому парнокопитний рогоносець відкинув копита й став слухняно вертітися на рожні над багаттям, апетитно димлячись.
Коли аромат бізона просочився у вігвам № 1, почалося виверження вождя. Вождь вивергався з вігвама статечно, не метушливо, поважно, як і належить шановному індивідові. Спочатку із сутінків приміщення виплив його солідний ніс. Незабаром з'явилися мудрі очі із такими що на них наплинули бровами. Через нетривалий час стали прорисовуватися гофровані зморшками щоки. Потім проявилася розкішна корона з пір'я. І так далі.
Коли вождь цілком вилупився з вігвама, плем'я вітало його лементами: «Хай живе наш дорогий вождь!», «Вождь і плем'я – єдині!», «Наш вождь – розум, честь і совість нашої епохи!», «Ми говоримо "вождь" – маємо на увазі "плем'я", Ми говоримо "плем'я" – маємо на увазі "вождь"!», «Вождь – наш рульовий!»… Якийсь молодий і недосвідчений індіанець невлад ляпнув: «Вождем ти можеш і не бути, але людиною – повинен!», але йому відразу дали потиличник – не виголошуй несанкціоновані гасла!
Вождя кликали Едуардич, що в перекладі із цієї індіанської мови на українську означає Велика Шишка (мається на увазі шишка секвої; автор чув, що в Північній Америці ростуть гігантські хвойні дерева – секвої, і вважає, що, як і в інших хвойних рослин, у секвой повинні бути шишки, а оскільки секвої – рослини величезні, то й шишки в них мають бути великі). Кивком нігтя Едуардич дозволив одноплемінникам закінчити виречення гасел і продовжити початі справи. І вони, припинивши вивергати слова, таки продовжили займатися макіяжем (чоловіки), обертанням бізона (дами) і пусканням шмарклів (дрібнота).
Отут наш зіркий Стріляний Горобець, застромивши губи у вушну раковину Великої Шишки, нашептав відому читачеві інформацію.
– Блідолиці… – задумливо повторив вождь, ворушачи великий ніс всуненим у нього перстом. – Гм. Після сніданку пораджуся з народом.
(– Може, і індіанець Едуардич Велика Шишка носив пенсне? – посміхається презирливо внутрішній голос автора.