– Ні, Велика Шишка пенсне не носив, – відповідає своєму внутрішньому голосу автор.
– Так отож, – схвально зауважує внутрішній голос.
– Велика Шишка носив монокль.
– Тьху!)
Мужики на чолі з Едуардичем сіли в коло, і баби заходилися їх пригощати, відрубуючи й підносячи їм фрагменти бізона, що розточували звабні аромати.
Наситившись свіжою бізонятиною, кавалери помили руки язиками й, гучно відригуючи та попукуючи, підвелися й розбрелися стійбищем, а баби приступилися до годівлі себе й потомства.
Нарешті, бачачи, що всі його одноплемінники вжили корм, вождь кивком нігтя підкликав до себе жилавого нервозного суб'єкта на ймення Леонідич – Банний Лист і неголосно вимовив:
– Ану ж бо, любчику, простукай збір на племюм.
Любчик, то пак Банний Лист, заходився дубасити кулаками по барабану, який являв собою видовбаний шматок колоди з напнутою на торець шкірою бізона, не того, свіжоз'їденого, а його прапрапрапрапрадідуся. Індіанець Леонідич був ударником виробництва… Тобто, тьху, навпаки: виробником ударів. Він виробляв удари по барабану, сигналізуючи в такий спосіб одноплемінникам про важливі події. От тепер він сигналізував, що всі члени племені, крім дітей, повинні зійтися на загальні збори. Оскільки в таких зборах брало участь усе плем'я (діти не беруться до уваги), то й називалося воно відповідно – племюм.
– Оголошую двадцять шостий племюм відкритим! – урочисто оголосив вождь, коли всі зібралися й розсілися на ґрунті. – Слово для доповіді надається товаришеві Стріляному Горобцеві, який завдяки своїй пильності відкрив небезпеку, що нам загрожує. Починай, любчику.
(– Товаришеві Стріляному Горобцеві? – знову гарчить внутрішній голос автора. – Це нагадує радянську фразеологію. Це ж, здається, більшовики придумали використовувати слово «товариш» у якості звертання, замість «пан», або там «добродій». Сумніваюся я, щоб індіанці…
– Дружба й товариство властиві всім народам, – огризається автор, – і, отже, у всіх мовах, у тому числі й індіанських, є слова, що означають «товариш». Тому немає нічого незвичайного в тому, що один індіанець іншого назвав товаришем. І взагалі, попрошу не перебивати мою брех… гм, мою прозу всякими причіпками!)
Отже, любчик, себто цього разу Стріляний Горобець почав:
– Товариші! За минулий від сходу сонця період мною була пророблена наступна робота: я вчинив огляд гір, що мають місце на західному обрії. У результаті цього заходу мною був виявлений кричущий факт. А саме: підступні задуми блідолицих ворогів, що спускаються з вищезгаданих височин. Те, що дані особини мають задуми й саме підступні, я визначив за їхньою розмовою, якої, звичайно, не чув через величезну відстань, але їхня міміка й жести говорили самі за себе. Коротше кажучи, ці койоти пархаті задумали… – Ну й далі доповідач виклав одноплемінникам уже відомі читачеві результати спостереження.
Плем'я загомоніло. З гулу голосів витикалися фрази на зразок «кепські індивідууми», «негативні суб'єкти», «нехороші особистості», «недосконалі істоти», «персони невисокого інтелектуального й морального рівня» і т.д. Кивком нігтя вождь Едуардич відновив тишу.
– Те, що ці койоти пархаті не є зразками чесноти, саме собою зрозуміло, і не варто із цього приводу видавати звуки, – неспішно звучав Велика Шишка. – Давайте краще видавати звуки за темою: що робити.
– Можна мені? – підняв руку індіанець Геннадьїч, що в перекладі означає Вістря Коржа.
– Можна, якщо обережно, – вимовив улюблену індіанську приказку Едуардич.
– Я пропоную без метушні й нервозності зібратися з духом і із усіх своїх сил із усього розмаху послухати, що скаже із цього приводу наш мудрий вождь.
Спочатку пролунали звичайні оплески всіх членів племені, потім вони (не члени, а оплески) переросли в бурхливі й тривалі, а незабаром взагалі перетворилися на овації. Вождь намагався осадити такий ентузіазм кивком нігтя, але публіка, що називається, шаленіла в захопленні від настільки своєчасної й розумної пропозиції Вістря Коржа, так що заради відновлення тиші Едуардичу довелося постукати томагавком по найближчому предмету, яким виявилася голова індіанця Васильїча, тобто по-нашому Влучного Глиста. Вид крові утішив шаленство й відродив тишу.
– Я, звичайно, скажу своє слово, – зазвучав знову вождь і, помітивши, що Лапчастий Гусак розсовує долоні, явно наміряючись знову зааплодувати, втупився в нього суворими зіницями й поворухнув томагавком, що той натяк змусив Ілліча стриматися від хлопка. – Скажу. Але спочатку послухаю думку народу. Одна голова, як то кажуть, добре, а не одна – краще. Висловлюйтеся, пропонуйте, радьте, рекомендуйте, а потім я підведу риску.