– Я вам усім покаджу де рогам роги правлять!!! – видихнув тарган.
Похитуючись, підвівся, опираючись об скло пляшки, і кинувся в бій проти недосконалого всесвіту:
– Ламай! Трощи! Бий! Руйнуй! З корінням вирвем, а потім…
Озвіріла комаха з голими рука… гм… з голими кінцівками накинулося на перше, що потрапило під ру… під кінцівки. Цим присудженим до руйнування об'єктом виявився рідний плінтус. Пафнутій, погойдуючись, намагався нанести плінтусу нищівний удар правою передньою, але підступний плінтус увесь час різко ухилявся від удару, тому боєць, промахуючись, систематично падав.
– Та ну тебе! – образився на суперника тарган і презирливо плюнув.
Після такого дебошу Пафнутія потягнуло на лірику. Захотілося співати. Взявшись у боки, він запищав у всю свою тарганячу горлянку:
Горіла сооосна пааалала,
Горіла сооосна пааалала,
Під нею дііівка стооояла,
Під нею дііівка стооояла.
Пісня почала заколисувати Пафнутія, навівати дрімоту, і тому ставати понуріше й тихіше. Тарганові приспічило продовжувати спів лежачи:
Під нею дііівка стооояла,
Під нею дііівка стооояла,
Русяву кооосу мням-мням чее… чееесала,
Русяву коо… мням-мням… русяву ко… хррр… че… хррр…
Так, заколисаний власним співом, наш вокаліст заснув. І де заснув! Просто на підлозі біля плінтуса й пляшки! На видному місці! Втративши всяку обережність і передбачливість! Ну чи можна було такого очікувати від настільки розсудливого й обережного таргана як Пафнутій! Що тепер буде!!!
А от що.
Пафнутій прокинувся в темному місці, привалений чимсь твердим.
– Де я? – запитав він, але відповіді не надійшло.
Тарганові було погано. Голова боліла, гуділа, кружлялася. Організм був як не свій.
Пафнутій спробував згадати, що було. Ну, як повз по гілці від віника до горлечка таємничої пляшки, він пам'ятав. Як пахнуло чимсь смердючим і він упав, теж пам'ятав. А от подальше вимальовувалося дуже мрячно й уривчасто. Пляшка, що роздвоїлася… Плінтус, що ходить ходуном… Кози, котрим роги правлять… Сосна, що горіла … Біс зна, що таке! А де він тепер? І як сюди потрапив?
Пафнутій став обмацуватися й обнюхуватися. Предмет, що його привалив, був чотиригранною балкою. Під тарганом була прохолодна й пружна площина. Запахів було багато, тому наш герой визначив місце свого перебування як звалище різних різностей. Піднатужившись, тарган зіпхнув із себе балку. Обережно, обмацуючи шлях вусами-антенами, поповз навмання. Наткнувся на ґрати. Протиснувся між їхніми прутами. Раптом угорі брязнуло. Стало світліше, і Пафнутій розгледів, що ґрати були риб'ячим кістяком, пружна площина – фрагментом капустяного листа, а чотиригранна балка – наполовину обгорілим сірником. Тарган перебував у якійсь великій посудині, на купі всілякого сміття.
Пафнутій підняв погляд нагору, звідки лилося світло, і встигнув помітити гігантську руку громадянина Ю.Е. Антикефірова і якусь падаючу із цієї руки брилу. У свідомості таргана мигнув спогад про останнє сновидіння, а в підсвідомості – розуміння, що сон виявився віщим. Інстинкт самозбереження, дриґнувши тарганячими кінцівками, відкинув Пафнутія убік, а брила гепнулася на те саме місце, де тарган був мить тому. Угорі знову брязнуло, і стало темно.
Так, так, так, це що ж виходить, міркував страждаючий від похмільного синдрому тарган. Виходить, що під впливом випарів, що здіймалися із пляшки, я зробився ідіотом і повівся неадекватно. Зокрема, улігся спати просто на підлозі, на відкритому місці. А громадянин Ю.Е. Антикефіров вряди-годи підмів свій холостяцький барліг, і разом із рештою сміття змів віником на совок і мене, нерухомого таргана, прийнявши за дохлого. А потім висипав усе це в сміттєвий бачок, де я тепер і перебуваю. Тааак. Погуляв я у свій день народження, нічого не скажеш.
Пафнутій понюхав і помацав вусами брилу, що ледве його не занапастила. Ні, це був не торт, як уві сні, а всього лише гнилий помідор. Теж їстівне, і навіть, можна сказати, смачне, але до торта далеко.
Перш ніж вчинити втечу зі сміттєвого бачка, наш герой вирішив підкріпитися. Зачерпнув кігтиками передніх кінцівок побільше помідорової м'якоті, що роз'юшилася, і жадібно став її жувати…
У п'ятницю, а якщо бути вже зовсім точним, у ніч із четверга на п'ятницю тарган Пафнутій закохався. Ні, це була вже не любов до крихти від яблучного пирога; ті почуття до тієї крихти вже сам Пафнутій уважав першим, але незрілим, несерйозним захопленням. Нова закоханість, що вразила нашого героя, була, з його погляду, жагучою, болісною й навіть романтичною. Романтичність цього почуття полягала, зокрема, у тому, що тарган Її, свою обраницю, ніколи не бачив. Точніше, не бачив наяву. Лише уві сні. Зате Її голос…