Пафнутій повернувся в ущелину плінтуса й став чекати, коли сплинеться недуга, що його охопила.
Залишок п'ятниці чекав.
Усю суботу чекав.
І неділю…
І от, уже наприкінці неділі, коли тарган, що сквирив від ніжних почуттів, зібрався почивати на ложі, прикрашеному написом «ху», над ущелиною плінтуса шурхнули по шпалерах, наближуючись, чиїсь кроки. Пафнутій усе виразніше чув дотики до шпалерного паперу чіпких кігтиків.
«Яке це членистоноге шустає в моїй вотчині?» – насторожився наш герой.
Таємничий прибулець у нерішучості зупинився біля ущелини, потім став ритмічно шаркати кінцівками.
– Хто там? – запитав тарган.
Незваний гість соромливо кахикнув і продовжив шерхотати на одному місці. Така нерішучість візитера заспокоїла Пафнутія, і він гостинно запросив невідомого:
– Та не витирайте ви ноги, заходьте вже, у мене отут однаково не метено.
Нерішучий сунувся в ущелину, і Пафнутій відчув тривожний запах павутини й трупів. «Упир!!!» – жахнувся тарган, і його маленьке серце заколотилося в передчутті моторошного кінця. Невже дійсно Упир, цей похмурий відлюдний канібал, котрий діловито плете за карнизом свою павутину, котрий висмоктує внутрішності членистоногих громадян, що потрапили в ці тенета, невже саме він покинув своє закарниззя й забрів у таку далечінь – в ущелину плінтуса?!
У квартирі громадянина Ю.Е. Антикефірова було вже темно, а в ущелині плінтуса було б ще темніше, якби не прадавнє пшоняне зернятко, яке перетворилося на гнилля, котре злегка фосфоресціювало, слугуючи начебто лампадою у комірці нашого героя. У примарному світлі цього гнилля Пафнутій побачив волохатого восьминога. Так, Упир, власною персоною!
– І до мене добралися, – ледве чутно прохрипів тарган пересохлою глоткою, почуваючи, що от-от гримнеться в непритомність. – Жадаєте моїх нутрощів.
Павук соромливо почухав щетинисту потилицю пазуром правої передньої кінцівки й буркнув:
– Та ні, нині я вечеряв. Побалакати з тобою хочу.
Пафнутій, уперше бачачи канібала так близько й уперше чуючи його скрипливий голос, відзначив, що Упир не виявляє лютості й агресивності. Це його трохи заспокоїло, і вже бадьоріше він відповів:
– Ну, балакайте.
– Я нещодавно одну міль злопав…
– Аделаїду?!! – похолодів тарган.
– Ага, Делавиду оцю саму… Тьху, одні хрящі, ніякого тобі делікатесу… Так вона, сердешна, перед смертонькою про тебе балакала… Й адресу твою мені повідала…
«Бідна Аделаїда! – уболіваючи, подумав Пафнутій. – От тобі й віртуозний літун, от тобі й не страшне павутиння!.. Тільки якого ж біса вона канібалові про мене напатякала! Ну, потрапила в лабети хижака, то й лежи мовчки та чекай, поки тебе з'їдять, а язик-от розпускати навіщо! Мало того, що сама вплуталася, так і мене теж… Про небіжчиків не прийнято погано говорити, але в наявності надмірна балакучість!»
– Та я теж не дуже апетитний, – уголос вимовив він, як би виправдовуючись.
– Ша! Не про те йдеться! – продовжив восьмиконечний гість. – А балакала вона от що: мовляв, тебе голос баб’ячий хвилює. Вірно, чи ні?
– Ну… – невиразно простягнув Пафнутій, і миттєвий спогад про приємний сон зігрів серце.
– А не отой голос, що про квіти… оті… забув… хризантеми, чи що… у незліченній кількості виводить? Га?
– Про мільйон червоних троянд, – уточнив Пафнутій.
– Так я теж маруджуся! – обрадувався Упир.
– Невже?! – не повірив наш герой.
– Зуб даю, вік волі не видіти! Життя мені немає! Усе свербить у довбешці отой голос, розмахай його щетину, хоч вищи! Хоч об стінку довбешкою… От така, значить, приключилася зі мною меланхулія, розмахай її щетину!
– А міль Аделаїда сказала, що це кохання, – зніяковівши, повідомив Пафнутій.
– Жилава була миларва, – колупаючи в щелепі пазуром, недбало кинув павук, а в Пафнутія все усередині похолоділо. – Я їй ще коли довбешку відривав, так відразу скумекав, що ніякого в ній делікатесу, буцни її слимак! А нафталіном просмерділася! Тьху! Ледве злопав.
Пафнутій не найшовся, що на це сказати, і лише, співчуваючи, зітхнув.
– Та не про неї йдеться, – продовжував Упир. – Про бабу побалакаємо. Про ту, що співає. Бач, як виводе, миларва! Мовляв, штукатур, або там маляр, розмахай його щетину, усе як є начисто продав, та й накупив отих хризантем, буцни його слимак, та узяв і наваляв велику купу отих, стало бути, мімоз під вікном однієї миларви… Просто за душу хапає, розмахай її щетину. У мене, віриш ти, так просто сльози із балухів ледве не бризнули, буцни їх слимак, вік волі не видіти! Я як жував кишки однієї мухи, та як почув, так ледве не подавився від розчулення, зуб даю, щоб мені здохнути, якщо брешу!