Выбрать главу

Пафнутія стало нудити.

– Та не про кишки йдеться… Хоча якщо серйозно, то мушачі кишки – це, я тобі скажу, чистий делікатес: жирні, смачні, аж слинки течуть. Мухи, вони смачні, миларви… Ну та я про бабу, що співає. Дуже кортить мені її, голосисту, у живому вигляді, значить, побачити, розмахай її щетину.

– Так, добре б, – зітхнув Пафнутій.

– Я два дні тому відпочивав по обіді – зжував молодого клопика, щоб він здох: печією замучив, миларвець, – і привиділася вона мені уві сні, ну, та баба співуча, буцни її слимак. І сниться, віриш ти, начебто співає вона, значить, оту пісню про мімози, а щетинка на ній м'якенька, а ніжки в неї волохатенькі, така лапочка, розмахай її щетину, от так би її, миларву, і обійняв би, щоб мені блохою подавитися! Он як! Кохання це, чи ні, не відаю, а от свербить її голос у довбешці, буцни її слимак, і хоч ти що, розмахай її щетину!

– І мені вона приснилася, – зніяковіло промурмотав тарган і навіть посміхнувся від розчулення, згадавши той сон.

– Брешеш, миларвецю, щоб ти здох! Брешеш, чи як?! – зрадів павук.

– Чиста правда. Мені вона приснилася з такими чарівними вусиками, і задньою ніжкою так еротично ворушить, ворушить…

– Бач, буцни тебе слимак! Ми з тобою начебто як одного поля ягоди, розмахай твою щетину, однодумці, буцни тебе… Однакова, бачиш ти, у нас, стало бути, душа, миларвецю. Ніжний ти, стало бути, як і я, щоб ти здох! Подобаєшся ти міні, буцни тебе слимак, вік волі не видіти!

Коли хижак зізнався, що тарган йому подобається, серце в Пафнутія тривожно кевкнуло, злякавшись, що така симпатія може мати гастрономічне підґрунтя.

– Ну, так ти той… Вибачай, що я тебе потурбував, миларвецю… Ти, мабуть, уже спати,… а отут я… – прийнявся розводити церемонії волохатий канібал.

– Та нічого… Буває… Житейська справа… – відмахнувся Пафнутій.

– Ну, тепер ти теж, розмахай твою… Теж заходь до мене в гості, щоб ти здох. У мене є засушений комарик, так ми його з пивцем. Га?

– Кхе… Та я, взагалі-то, на дієті, так би мовити… Не вживаю, знаєте…

– А, ну то так посидимо, без комарика, просто побалакаємо. Я проживаю за карнизом із правого б…

– Я знаю, – перебив тарган. – Ну… можливо,… якось…

– Ага, обов'язково заходь, щоб ти здох. Буду дуже радий, буцни тебе слимак… Дякую, значить, за бесіду, розмахай її щетину. Душеньку відвів, аж полегшало… Ну, так я піду. До зустрічі!

– Скатертиною шпалери! – побажав хижому гостеві вголос Пафнутій, а про себе додав: «Щоб тебе громадянин Ю.Е. Антикефіров побачив! Бач, у павутину мене запрошує! Ага, поспішаю аж падаю! Однодумець вишукався! Жере членистоногих співбратів і не подавиться, нелюд!»

Упир покинув ущелину в плінтусі, і наш герой чув, як шарудять по шпалерах кігтики волохатого восьминога, віддаляючись, усе тихіше й тихіше, поки зовсім не затихнули на висоті.

– Фу ти, – видихнув Пафнутій і скрушно похитав головою.

У цю ніч йому снилися такі жахи, що й говорити про них не хочеться.

Наступного дня, у понеділок, наш герой терміново евакуювався з ущелини в плінтусі. Тому що тепер ненажерливий канібал, завдяки балакучості покійної молі Аделаїди, знав адресу таргана й, ледве зголоднівши, може сюди наскочити, щоб скористатися Пафнутієм у якості провіанту. Однодумець не однодумець, а голод не тітка!

Новою обителлю Пафнутія стало радіо, що висіло в кухні на стіні. Це джерело звуків було, звичайно, житлом досить гучним, але зате ця адреса страшному Упиреві невідома. Пафнутій навіть перетягнув усередину радіо шматочок промокашки з написом «ху», так він до нього звик.

У цих хвилюваннях із приводу Упиря й турботах, пов'язаних з переходом на нову житлоплощу, якось забулася й пісенька про троянди, і зворушливе нічне сновидіння зі співухою…

Поетично висловлюючись, «кохання минуло, як сон, як дим».

Стасим другий
Перед усяким душу відчиняючи,
Ти ризикуєш зіпсувати долю.
Епілог

В автора у голові таргани, подумав читач.

1984, 2007 р.

____________________

Хто уколошкав натурника?

Нібито детективне оповідання з дурнуватою розв'язкою

Не минуло й трьох чвертей години, як я за допомогою розмірковувань збагнув дійсний стан речей. Тебе, звичайно, здивує та легкість і швидкість, з якою я розгадав цю таємницю. Але хіба я дарма прослужив десять років детективом у Лондоні? Смію тебе запевнити, геть не дарма.