– А до чого тут я?
– Ну, ти ж і є його сусід зверху. Він мешкав саме під тобою.
– А. Небіжчик?! Ілля Григорович?! Той самий сучий син, що вибив мені зуб за те, що я, забувши закрутити крани, залив йому квартиру! Той самий мерзотник, що ледве не зламав мені ребро за те, що я ненавмисно зронив недопалок на його балкон, через що вигоріла половина його квартири! Той самий гад, що ледве не задушив мене за те, що я без злого наміру вмертвив совком його собачку! Той самий негідник, що роздер на мені одяг за те, що я кілька разів з неуважності підпалював газети в його поштовій скриньці! Той самий поганець, що вимазав мені фізіономію екскрементами за те, що я випадково випорожнився біля його дверей! Той самий паразит, що грозив мене знищити за те, що я, бач, часто й гучно роняю на підлогу холодильник! Той са… Ще б не знати! Так це його? Таж я сам із задоволенням такого уколо… Кхе… Добре, розберемося. Шум, кажеш? Так, пару годин тому і я чув шум знизу, тільки він був схожий не на тупіт бегемотів, кулеметну чергу й тривалий вихлоп кишкового газу, а на тупіт носорогів, автоматну чергу й спів Віллі Токарєва. Я навіть постукав шкарпетками по паркеті, щоб унизу припинили шуміти. Як це Іваненко, Петренко і Сидоренко могли не чути?!
– І мрець, і живці, то пак живі художники, залишаються на місці злочину. Підемо, оглянеш, допитаєш, – попросив інспектор Полуящиков.
Двірник Нишпорка, крім фіолетових спортивних штанів і малинової краватки, надяг ще й блакитну майку, і картатий коричневий піджак, після чого обидва детективи – професіонал і аматор – поїхали до місця злодіяння. Їхати довелося недовго, усього одну зупинку. На ліфті.
У квартирі натурника панувало творче безладдя. Погляд двірника наштовхувався на тюбики з фарбою, полотна, грудки глини, фотоапарати, художників і міліціонерів.
Міліціонерів Жужжалова, Зільберкукіна, Достоєвського й Переплюньпаркана Нишпорка привітав, по черзі потискуючи їм руки й проказуючи:
– Здрастуйте… Добрий день… Вітаю вас… Радий зустрічі.
Потім перепитав у друга:
– Так кажеш – труп негі… тьху, Небіжчика – у ванні?
– Ага, плаває, – підтвердив Полуящиков.
– Помилуємося.
Солопій Охрімович відкрив двері, до яких була приклеєна репродукція «Купальниці» Ренуара, і помилувався: у червоній водиці мальовничо плавали останки Іллі Григоровича, радуючи око насиченістю колориту й експресивністю композиції.
Оглянувши тіло і його околиці, Нишпорка вирік:
– З погляду недосвідченого детектива, тут мало місце банальне самогубство. Небіжчик узяв у рот ампулу із ціаністим калієм або іншою миттєво діючою отрутою, підвівся на край ванни, надяг на шию зашморг прив'язаної до гака на стелі мотузки й, розкусивши ампулу, повісився. Але мотузка виявилася неміцною, порвалася, і самогубець плюснувся у ванну з водою. При цьому мотузка захлиснула сокиру, що лежала на полиці над ванною, сокира зірвалася вниз і встромився в череп самогубця.
– Геніально! – викликнув інспектор Полуящиков і заходився конспектувати слова друга фломастером у блокноті. – А як пишеться слово «банальне»? Через букву «ю» або букву «и»?
– Здається, через літеру «у», – підказав молодий міліціонер Достоєвський, мигаючи рудими, як мандарин, віями.
– Не поспішай, Захаре. Я сказав, що банальне самогубство отут мало місце тільки з погляду недосвідченого детектива, – нагадав двірник Нишпорка. – А з погляду детектива досвідченого… – Зір досвідченого детектива він пропустив крізь велику лупу. – А з погляду досвідченого детектива – це інсценівка самогубства, спроба ввести слідство в оману.
– З чого це випливає? – запитав Захар.
– З мотузки, – відповів Солопій. Охрімович. – Надскрупульозний її огляд за допомогою збільшувального скла показує, що в дійсності мотузка не обірвалася сама собою, а була перегризена зубами. Напевно, натурника спочатку утопили у ванні, а потім, щоб це виглядало як самогубство, засунули йому в рот ампулу, устромили в череп сокиру, а мотузку перегризли на дві частини; одну надягли у вигляді зашморгу на шию покійного, а другу прив'язали до гака на стелі. Коротше, у наявності – банальне вбивство. Тобто не на явності, а на шиї, на потилиці й у роті.
– Геніально! – повторив інспектор Полуящиков, записуючи. – А як пишеться «банальне»: через «з» або через «х»?
– По-моєму, через «щ», – підказав молодий міліціонер Достоєвський, мигаючи рудими, як мандарин, віями.