– Але я не знаю, як пояснити той шум, що мав місце в цій квартирі, який чув і я, і інші сусіди, – задумливо вимовив Нишпорка, ворушачи ніздрю мізинцем. – Поспілкуюся з художниками.
Бадьоро клацнувши неживого сусіда нігтем по холодному носу, двірник вийшов із ванної. Чотири міліціонери – Достоєвський, Зільберкукін, Переплюньпаркан і Жужжалов – розступилися, пропускаючи його до Іваненка, Петренка й Сидоренка.
– Так що ж ви отут натворили, служителі муз? – говорив Солопій Охрімович Нишпорка, наближаючись до живописця, фотографа й скульптора.
– Я натворив скульптуру «Пісяючий хлопчик», – відповів Серафім Едуардович Петренко, указуючи нігтями на натворене.
– Забавно, – оцінив двірник-детектив, зирнувши на скульптуру.
– Звичайно, пісяючий хлопчик – досить заїжджена тема, – продовжував скульптор, мигаючи крізь вус металевим зубом. – Пісяючих хлопчиків неодноразово зображували скульптори різних країн і різних епох. Я вирішив унести в цей розтиражований сюжет свіжий струмінь, тому зобразив пісяючого хлопчика таким, що стоїть на броньовику, з кепкою в руці.
– Струмінь хороший, а от сам хлопчик мало схожий на Небіжчика, – критично зауважив інспектор Полуящиков. – Ви ж з нього ліпили.
– По-перше, робота ще не кінчена, це тільки чорновий варіант, – образився Петренко, – а по-друге, я взагалі не прагнув до портретної схожості.
– А ви? – Детектив-аматор Нишпорка обернувся до живописця Вольфґанґа Ходжибердийовича Іваненка. – Бачу. Натюрморт із ананасом.
– Ні, картина називається «Ранок металурга», – соромливо буркнув живописець, намагаючись відідрати від волохатої бороди присохлий до неї тюбик.
– Ви вважаєте, металурги починають день із таких екзотичних сніданків? – поцікавився детектив-професіонал Полуящиков.
– Це не ананас, це доменна піч, – зніяковіло пояснив Вольфґанґ Ходжибердийович, намагаючись відколупнути пензлик, що присохнув до коміра.
– А, ну так, піч. А ліворуч – стомлений металург, – зміркував двірник. – Бач, як зіщулився, роботяга. Усе зрозуміло.
– Ні, це не стомлений металург, а вагонетка з рудою, – несміливо поправив Іваненко, намагаючись відірвати від рукава присохлу до нього палітру.
– А де ж тут сам металург?! – викликнув Полуящиков.
– Металург їде на роботу в тролейбусі, – промурмотав стушований живописець, смикаючи другий тюбик, що присохнув до штанів на коліні.
– Та де ж тут тролейбус, хрін подери!!! – вискнув обурений живописом молодий міліціонер Достоєвський, мигаючи рудими, як мандарин, віями.
– Поки немає, – зітхнув знічений художник і почухав третій тюбик, що присохнув до волохатої потилиці. – Я писав диптих, тобто картину, що складається із двох окремих полотен, об'єднаних спільною темою. На одній частині я зобразив доменну піч у очікуванні металурга, а на другій збирався зобразити натурника Небіжчика у вигляді металурга, що їде в тролейбусі на роботу.
– Логічно, – оцінив Солопій Нишпорка.
– І от поки Ілля Григорович нібито дзюрив як би із броньовика для Серафіма, я дописав першу частину, щоб після перекуру приступитися до другої. А воно он як вийшло, – зажурився Вольфґанґ Ходжибердийович.
– Так, воно вийшло до ванної й там загинуло, – підтакнув двірник. – А ви чім похвастаєтеся, громадянине Сидоренко? – повернувся Солопій Охрімович до третього жерця мистецтва, що сумовито гладив нігтем велику стародавню дерев'яну фотокамеру, яка норовила прикинутися гармошкою.
Фотограф Дормидонт Єрмолайович Сидоренко гірко поворухнув чолом, трагічно покачав пустельним (в аспекті рослинності) черепом, смутно схлипнув правою ніздрею, похмуро зіщулився, розстроєно мигнув очима, тужно зітхнув і, нарешті, неголосно… промовчав.
– Визнайтеся, над чим працювали, – наполягав детектив Нишпорка.
– Над фотосерією «Ню і ню!», тобто серією знімків оголеної натури, – буркнув невеселий фотохудожник і змахнув рукавом скупу чоловічу шмарклю.
– Оголена натура – це Небіжчик? – уточнив Солопій Охрімович.
– А хто ж. Ілля Григорович. Він був кращою моєю фотомоделлю, розумієте. – Сидоренко змахнув другу зрадницьку краплю. – Тепер уже ніколи, розумієте, ні-ко-ли…
– Плюньте, – сказав двірник.
– Вам легко казати! А де я візьму іншого такого натурника! Це ж був віртуоз! Маестро! Живий класик позування!
– Плюньте, повторюю. От у цю пробірку, – наполягав Нишпорка, діставши з кишені скляшки.
– Навіщо?
– Нам потрібний зразок вашої слини.
– Ви мене у чомусь підозрюєте?
– Ані в чому, абсолютно ані в чому. Крім хіба тільки звірячого вбивства. І ви, громадяни Іваненко і Петренко, теж плюньте в пробірки.