Служителі муз пустили ротову вологу в три скляшки.
Солопій Охрімович, закупоривши оті посудинки чорними гумовими корками, простягнув їх інспекторові Полуящикову зі словами:
– Нехай у лабораторії порівняють цю слину зі слиною на перегризеній мотузці.
– Геніально! – захопився Захар Захарович.
– А ви докладно викладіть, – знову повернувся двірник Нишпорка до трьох так званих жерців мистецтва, – що отут сталося від моменту, коли натурник пішов у ванну, до миті, коли ви зателефонували до міліції.
– Ну, Ілля Григорович пішов у ванну обполоснутися, оскільки, працюючи пісяючим хлопчиком, так би мовити, він спітнів від роботи. А ми втрьох вийшли на балкон покурити й погомоніти, – почав розповідати «жрець» Петренко. – Минула година, а Ілля Григорович із ванної все не виходить і не виходить. Ми його покликали, а він – анітелень. Тоді ми зрозуміли, що з ним щось скоїлося, увірвалися у ванну й побачили його у воді із сокирою в потилиці й зашморгом на шиї. Він уже був мертвий. Отоді ми відразу й зателефонували…
– На двері ванної із внутрішнього боку зламана засувка. Це ви її, або вона вже була…
– Це нам довелося зламати, двері ж були замкнені зсередини.
– Під час перекуру ви чули який-небудь шум?
– Спочатку з ванної чулося хлюпання води й спів Іллі Григоровича, – пригадував скульптор Петренко, блискаючи крізь вус металевим зубом.
– Він співав: «В травє сідєл кузнєчик совсєм как огурєчик…» – уточнив фотограф Сидоренко і змахнув рукавом ще одну скупу чоловічу краплю з носа.
– А хвилин через п'ять ці звуки припинилися, і доти, поки ми виламали двері, усе було тихо, якщо не брати до уваги нашої розмови, – зніяковіло додав живописець Іваненко, смикаючи присохлий до бороди тюбик.
– Усі сусіди години дві тому почули шум у цій квартирі, – сказав двірник Нишпорка.
– Особисто я ніякого шуму не чув, – знизав плечима Іваненко.
– І я шуму не чув, – підтвердив Петренко.
– І я, – підтакнув Сидоренко. – Я ще подумав: як це Ілля Григорович міг так беззвучно зірватися з мотузки й плюснутися у ванну? Ані стукоту, ані плескоту, ані стогону…
Нишпорка з Полуящиковим вийшли на балкон, де дійсно були попіл і недопалки сигарет в імпортній бляшанці з-під тушонки з корейського собаки.
– Зверни увагу, Захаре, що з балкона не видно двері ванної, тому якщо у ванну входити або з неї виходити, стоячі на балконі цього не побачать, – зауважив детектив-аматор.
– Але якщо хтось увійшов у ванну й убив натурника, поки художники отут курили, то як же вбивця міг вийти, якщо двері залишилися замкненими зсередини? Не міг же мрець їх замкнути після відходу вбивці! – висловив сумнів детектив-професіонал.
– Це питання, – погодився Солопій Охрімович.
– А може, все-таки самогубство? – з надією запитав Захар Захарович.
– Втім, про те, що двері були замкнені зсередини, ми знаємо тільки зі слів художників. Якщо це вони уколошкали натурника, то й засувку на двері зламали спеціально для того, щоб увести слідство в оману, – вивергнув версію Нишпорка, ворушачи ніздрю мізинцем.
– Але якби вони його уколошкали й інсценували самогубство, то запевняли б нас, що чули, як натурник покінчив із собою, як зірвався з мотузки й плюснувся у воду, як зверху гримнулася сокира. Навіщо ж їм мовити, що таких звуків не було, якщо це суперечить версії про самогубство. Нелогічно, – сказав інспектор карного розшуку.
– Так, нелогічно, – погодився двірник.
Вони повернулися до художників.
– Скажіть, служителі муз, а який у натурника був настрій? Він був у депресії? – запитав Нишпорка.
– Навпаки! – викликнув Петренко, блиснувши крізь вус зубом. – Ілля Григорович був сьогодні життєрадісний, веселий. Увесь час жартував.
– Анекдоти розповідав! І про Вовочку, і про Штірліца, і про Вінні Пуха з П'ятачком, і про Василія Івановича з Пєтькою, – уточнив Іваненко, смикаючи пензлик, що присохнув до коміра.
– Мені особливо запам'ятався той, де П'ятачок із червоним прапором бігає туди-сюди під великим-превеликим дубом і співає: «Наш паровоз, вперьод лєті, в комуні остановка…», а Вінні Пух, здіймаючись на повітряній кульці, йому зверху кричить: «Агов, П'ятачку, по-моєму, бджоли однаково не вірять, що я паровоз». Я так сміявся! – схлипуючи, згадав Сидоренко і змахнув скупу чоловічу краплю.
– Ілля Григорович завтра мав одержати гонорар за написану ним монографію про філософію епікурейців, от він і радів, – пояснив Петренко, продовжуючи блискати коронкою крізь вус. – Не було в нього ані депресії, ані навіть натяку на поганий настрій! Ума не прикладу – із чого це він наклав на себе руки!