– Що продають? – перепитала людина Іванов, здивована незнайомим словом.
– Репуґнаростенсусів якихось, – повторив чорномайковий дід і видув губами гумову бульбашку, яка, лопнувши, стала каучуковим лахміттям, котре він усмоктав узад і продовжив жувати.
– А що воно таке? – продовжила допит людина Іванов.
– А хрін його зна, – знизав плечима жуйний пенсіонер. – Напевно, звірятко якесь, – і він кивнув на вивіску зоокрамниці, мовляв, не ковбасу ж отут будуть продавати. – Поняття не маю. Але якщо черга, якщо люди купують, отже, щось вартісне, не барахло якесь. Треба брати.
«А куплю-от я своєму Дормидонтові Полікарповичу цих репу… репу… тьху, ну загалом оцих самих! Дітлахи, вони звіряток люблять», – вирішила людина Іванов і зробилася часткою черги.
Зі зоокрамниці вийшла дама в окулярах, притискаючи до себе пакет із щільного коричневого паперу, що у тому пакеті щось ворушилося й шаруділо. У боках пакета були маленькі дірочки, начебто ті, що пробивають у проїзних квитках трамвайні компостери; мабуть – для вентиляції, щоб звіряткам усередині вільно дихалося; а горло пакета було зав'язане шпагатом, як шия повішеника зашморгом.
– Громадянко, – чемно звернувся до неї батько Дормидонта Полікарповича, то пак людина Іванов, – це ви зараз не цих, випадково, купили, не репу… еее…
– Не репуґнаростенсусів? – доробив питання старий у чорній майці.
– Репуґнаростенсусів, ага, – кивнула дама.
– А можна подивитися, які вони? – сказав пенсіонер і знову видув гумову м'ятну бульбашку.
– Ой, ні, я відкрию, а вони вистрибнуть, і хрін потім спіймаєш. Ні-ні-ні, – злякалася покупниця, і ще ніжніше притисши до себе пакета, швидко видалилася.
Не минуло й п'яти хвилин стояння в черзі, коли людина Іванов вивчила напам'ять слово «репуґнаростенсуси» і змогла вимовляти його без запинки. Із дверей, протискуючись між одвірком і чергою, виходили покупці із шарудливими й ворухливими паперовими пакетами. Черга поступово втягувалася в крамницю, як м'ясна вирізка в розтруб м'ясорубки, але менше від цього не ставала, навіть навпаки, зростала набагато швидше, аніж пагін бамбука. Бо до неї прилипали, як мухи до липкої стрічки, усе нові й нові перехожі, що зажадали придбати таємничих і невідомих їм репуґнаростенсусів, ким би ті не виявилися. У казці про Мауґлі пітон Каа заковтував мавпочок – бандар-лоґів, впливаючи на них гіпнотично так, що вони самі лізли до нього у пащу. От так само гіпнотично впливала на радянських громадян схожа на пітона черга: поглинала їх, не здатних пручатися її тяжінню.
Коротаючи час у цій неспішній мандрівці до прилавка, людина Іванов почала розмову зі старим, що стояв попереду, у чорній майці з білим текстом. Мовляв, цих самих репуґнаростенсусів він прагне купити для синочка на ймення Дормидонт Полікарпович, у якого нині день народження – шість років виповнюється малому. І, мовляв, дуже навіть добре, що в продаж викинули цих репуґнаростенсусів, а то вона, людина Іванов, не могла придумати, що подарувати нащадкові. А звірятка – для дитини прекрасний подарунок.
Пенсіонер теж виявився говірким і повідав співрозмовникові коротенько свою трудову біографію, періодично видуваючи гумові бульбашки. До виходу на заслужений відпочинок він, бач, був металургом. Саме тому на ньому майка з написом «Я шаленію від важкого металу» (старий випнув груди й провів мозолистим пальцем роботяги по білих латинських буквах на тканині). Мовляв, за сорок із гаком років роботи з металом він цей самий метал дуже навіть полюбив, незважаючи що той важкий.
Потім співрозмовники стали припускати, якими вони можуть бути, оці загадкові репуґнаростенсуси. Судячи з величини коричневих паперових із дірочками пакетів, у які ці істоти були, так би мовити, розфасовані, репуґнаростенсуси – тварини невеликі за розміром, не те що кінь або взагалі слон. І це зручно для тих, хто жадає тримати фауну в малогабаритній радянській квартирці.
– Може, вони на кшталт хом'ячків, – припустив старий фанат важкого металу.
– Або на взірець папужок, – сказала людина Іванов.
– А то ще бувають такі великі тропічні таргани, – пригадав гумодув, знову ляснувши бульбашкою.
– А може, типу ящірок, – вивергнув черговий здогад люблячий батько.
– Або жаб.
– Або черепах.
– Або змій.
– Але вже точно не рибки.
– Так, у паперових пакетах із дірочками…
Не минуло й півгодини, як старий у «важкометалевій» майці, а слідом за ним і людина Іванов опинилися усередині крамниці. Там були акваріуми з рибками, тераріуми з ящірками, жабами, зміями, великими тарганами, клітки із пташками, хом'ячками, морськими свинками і т.д. Звичайний асортимент подібних торгових точок. Отут стояти в черзі було приємніше, чим зовні: природа як-не-як, цікаво любуватися. Тут людина Іванов майже зраділа, що так доречно визначилася з вибором подарунка для нащадка.