Нишпорка з Полуящиковим перезирнулися й дуетом подумали, що якби художники уколошкали натурника й інсценували самогубство, то запевняли б, що він був у депресії й не хотів жити. Хоча, як знати…
– Я б хотів допитати вас трьох окремо, – вимовив двірник. – Давайте, почнемо з вас, Іваненко. Давайте, усамітнимося з вами… еее… ну, хоча б от на балконі ж.
І Солопій Охрімович знову попрямував на балкон, а за ним, стукаючи об паркет рамою, що присохнула до підошви, потупав живописець.
– Скажу вам, громадянине Іваненко, просто, не в брову, а у вухо, що в мене є підстави думати, що кончина натурника – це вбивство, а не самогубство, – сказав там у вухо Вольфґанґу Ходжибердийовичу Солопій Охрімович, – і що цей шляхетний вчин… тьху… і що це лиходійство вчинив або хтось із вас трьох, або хтось четвертий, що заходив у квартиру, поки ви перекурювали на балконі. Зізнайтеся чесно, чи відлучався хтось із вас трьох із цього балкона під час перекуру?
– Відлучалися, – зізнався живописець, почухуючи нігтями тюбик на потилиці. – Спершу мені приспічило за малою нуждою, я сходив до туалету, подзюрив. За кілька хвилин Сидоренко відлучився на кухню, щоб, як він сказав, запити пігулку від нежитю. А ще через кілька хвилин Петренко відлучився в коридор, щоб, як він сказав, зателефонувати дружині.
– А як ви гадаєте – кому вигідна смерть Небіжчика?
– Ну, не знаю… А! Небіжчик якось говорив, що в нього є мерзенний сусід, от, зверху, саме над ним, – живописець указав забрудненим фарбою нігтем нагору – на балкон Нишпорки. – Така, казав, сволота! Цей гадський сусід йому й квартиру заливав, і підпалював, і під дверима паскудив, і собачку вбив, і газети в скринці палив, і спати не давав, улаштовуючи ночами гуркіт, та інші всякі капості… Вони ненавиділи один одного. От я й ду…
– Ні-ні-ні, – перебив Солопій Нишпорка, – це не те… Це… Кхе… Ну… Гм… Це… Еее… А інші?
– Ну, не знаю… Хіба тільки… Ні, не певен…
– Давайте, давайте, викладайте.
– Сидоренко – родич Небіжчика. Єдиний родич, наскільки я знаю. І єдиний спадкоємець, у випадку, якщо Небіжчик… Ну, ви мене розумієте. А Небіжчик, хоч і живе, як бачите, скромно… жив… людина не бідна. Кажуть, він у карти багато навигравав і в нього на ощадкнижці… Ну, ви мене розумієте.
– Спасибі за важливу інформацію, – подякував живописцеві двірник і, відправивши його з балкона (звичайно, не вниз, а назад у квартиру), крикнув: – Наступний! Сидоренко!
Схлипуючи ніздрею, фотограф поплентався на балкон.
Там він підтвердив детективові-аматорові, що під час перекуру Іваненко відлучався начебто до туалету, Петренко – мовбито телефонувати дружині, а він – Сидоренко – ходив на кухню, щоб набрати з крана води й запити пігулку від застуди, а то з носа так і дзюркотить.
На запитання, хто, на його думку, зацікавлений у смерті Небіжчика, Дормидонт Єрмолайович відповів:
– Скажу по секрету: Небіжчик мав таємний інтимний зв'язок із дружиною Петренка, із Зінаїдою Орестівною. Ілля Григорович сам мені прохопився у хмелю, як родичеві. Ми з ним кузени… були. Наші матері, царство їм небесне, – рідні сестри. А Петренко жахливо ревнивий. Увесь час дзвонить дружині, стежить, перевіряє. Якби Петренко довідався, що Зінаїда йому наставляє роги з Небіжчиком, то… Цей Петренко – справжній Отелло. Ілля Григорович зізнався, що він Петренка боїться. – Сидоренко, затисши пальцем одну ніздрю, бризнув з іншої носовою краплею, але вже не скупою, а щедрою. Бризнув влучно – точно в «Мерседес», що проїжджав під балконом. – Ні, я не натякаю, начебто Петренко причетний до загибелі Іллі Григоровича, я просто констатую факт.
– Дружина Петренка – це така щупленька, гостроносенька, з таким волоссям? Я їх одного разу разом бачив, – уточнював Нишпорка.
– Ні, то Люська, швачка з фабрики «Червона шапка», а Зінаїда Орестівна – вона навпаки… У неодруженого Небіжчика було дві коханки. Звичайно, від кожної з них він приховував наявність суперниці.
– Жінки теж бувають дуже ревнивими й здатні за зраду… – задумливо промурмотав двірник, подякував фотографові за інформацію, відпустив його й покликав Петренка.
На запитання, кому, на його думку, вигідна смерть Небіжчика, Петренко, мигаючи крізь вус металевим зубом, відповів:
– Ну, наприклад, Іваненку, так, цьому. Іваненко програв Небіжчику в карти величезну суму, і Ілля Григорович усе чекав, коли ж Вольфґанґ віддасть йому той картковий борг. А раз Небіжчик умер, виходить, і картковий борг анульований; Вольфґанґу, ну, Іваненку вже нема кому віддавати програні гроші. Але це не означає, звісно, що саме Іваненко винний у смерті Іллі Григоровича…