– Так що ж нам тепер робити?! – викликнув персонаж Захар Захарович Полуящиков.
– А що тут можна зробити, – зітхнув персонаж Солопій Охрімович Нишпорка. – Нічого! Нам залишається тільки плюнути.
– У пробірки?
– Ні, взагалі.
– Тьху!!!
– Тьху!!!
* * *
– Так, мій персонажу Солопію Охрімовичу Нишпорка, ти правий: натурника Іллю Григоровича Небіжчика вбив не хто інший, як я сам, – кажу я – автор оповідання «Хто уколошкав натурника?», закінчуючи оповідання. – Але хоч ти мене й викрив, мені це дійсно нічим не загрожує. Ми, автори, добре влаштувалися: можемо у своїх віртуальних світах творити які завгодно лиходійства й при цьому залишатися абсолютно безкарними. Багато хто з нас, тішачись своєю безкарністю, мучать і вбивають персонажів у таких кількостях, що це схоже на літературний голокост. Особисто я вбив натурника не тому, що я такий кровожерливий (навпаки, я навіть зазнаю каяття сумління із цього приводу, хоч натурник і був не справжньою людиною, а придуманим мною персонажем, тобто істотою, так би мовити, не існуючою), а для того, щоб показати громадськості, наскільки ви, персонажі, перед нами, авторами, безправні й беззахисні. Може, коли-небудь людство дійде до такого рівня гуманності, що навіть за невиправдане вбивство персонажа автора будуть якщо не саджати за ґрати, то хоча б штрафувати, що призведе до різкого зниження кількості насильства в літературі, кіно і т.д. А поки що… Я вам, персонажам, не заздрю, ой, не заздрю.
Ех! Як все-таки здорово, що сам я – не придуманий кимсь персонаж (чи, може… ні, сподіваюся, що так), а навпаки – автор! Як здорово, що я можу робити зі своїми персонажами що бажаю, не боячись, що мене за це покарають! Красота!!!
І отут я, автор оповідання «Хто уколошкав натурника?», тішачись своєю безкарністю, починаю так дико й моторошно реготати, що від цього страшного сміху в моїх персонажів кров холоне в жилах…
Це і є обіцяна в підзаголовку дурнувата розв'язка!
1986, 2000 р.
____________________
Куди крокує Зільберкукін?
…ути чи не б…
Вільям Шекспір, «Гамлет».
Шляхом крокує Зільберкукін…
– Куди? – запитує раптом у мене, автора новели «Куди крокує Зільберкукін?», цей самий персонаж Зільберкукін, у міру вгодований невисокий лисуватий чоловік років сорока п'яти, що крокує шляхом.
– Що – куди? – здригаюся я від його несподіваного питання.
– Куди це я крокую шляхом? – допитується персонаж Зільберкукін.
– Не твоє персонажаче діло знати, куди ти крокуєш. Це моя авторська справа знати, куди ти крокуєш, – презирливо кидаю я, автор новели «Куди крокує Зільберкукін?», персонажеві Зільберкукіну.
– Як це – не моє діло?! – обурюється персонаж Зільберкукін. – Я крокую шляхом, і не моє ж діло знати, куди я ним крокую?! Свинство яке! Я маю повне право знати, куди я крокую шляхом!
– У-у, який склочний нудотний Зільберкукін мені попався… Тьху, не попався, звісно, а я сам його придумав. Якщо б я знав, що він такий нудотний склочник, я б його й не придумував зовсім, – пошепки гарчу я.
– Ну-ну, попрошу без образливих ярликів! – кричить мені, авторові новели «Куди крокує Зільберкукін?», нудотний персонаж Зільберкукін.
– Не смій підслухувати мої авторські думки! – репетую я.
– Не лементуй! – волає персонаж Зільберкукін. – Подумаєш – автор! Теж мені, велика цяця!
Ясно: персонаж Зільберкукін уважає мене, автора новели «Куди крокує Зільберкукін?», чи то маленькою цяцею, чи то великою нецяцею.
– Слухай, авторе, не випендрюйся, а блискавично повідом: куди це я крокую шляхом. Не можу ж я крокувати шляхом, сам незнаючи куди, як ідіот якийсь! – продовжує нудити персонаж Зільберкукін.
– Можеш. І не втручайся в мій творчий процес, Зільберкукін! Я сам знаю, коли мені повідомляти, куди ти крокуєш шляхом! Захочу – і сповіщу про це аж наприкінці новели!
– І це що ж виходить?! Що я всю новелу буду тупотіти, буцімто загальмований дебіл, бозна куди?! Не згодний я! Нині не дев'ятнадцяте століття, щоб автор вертів як хотів своїм персонажем; змушував його топити собачку, рубати сокирою бабусю, кидатися під поїзд, або чухрати невідомо куди! А ну, повідомляй, пройдисвіте, поки я не розприндився!