– Тьху, Зільберкукін, ти ж всього-на-всього мій персонаж, мною придуманий! Ти повинен слухняно танцювати під мою авторську дудку!
– Станцювати я можу. Давай, дуди. – Зільберкукін починає вихлятися в ритмі танцю «ламбада», що вийшов з моди – А от крокувати шляхом незвісно куди – зась! Поки не повідомиш, куди я крокую, я й кроку не ступлю!
– А ну, крокуй! – наказую я.
– Сам крокуй! – огризається персонаж Зільберкукін.
– Я тебе написав, я тебе й закреслю! – загрожую я.
– Громадяни!!! Світова громадськість!!! Гляньте, як цей гнобитель гнобить мої права людини!!! – верещить персонаж Зільберкукін.
– Цить! Яка ти людина?! Ти не людина, а всього лише людиноподібний літературний персонаж, мною придуманий. Бач, прав він захотів! Та тебе взагалі на світі не існує! – гримаю обурений я, автор новели «Куди крокує Зільберкукін?»
– Це ще питання – кого з нас не існує! – сперечається персонаж Зільберкукін. – Серед нас, персонажів, ходить думка, що це вас, авторів, не існує; що автори – це лише вигадка самих персонажів; що віра в існування авторів – це марновірство й опіум для персонажів!
– Ха, якщо мене не існує, то з ким же ти зараз сперечаєшся?! – посміхаюся я.
– Ну… А може, у мене біла гарячка і я просто марю. Може, ти мені просто ввижаєшся. Може, ти – усього лише галюцинація! – комизиться персонаж Зільберкукін. – Втім, я сам можу задати тобі те ж питання: якщо мене не існує, то з ким же ти зараз сперечаєшся?! Га? Хи-Хи.
– А за галюцинацію відповіси! – погрожую я, закочуючи рукави сорочки. – Зараз я тобі покаджу, яка я галюцинація!
Зібравши в кулак увесь свій потужний письменницький інтелект, усе своє могутнє авторське натхнення, всю свою гігантську пописувацьку уяву, всю свою колосальну творчу фантазію, я, автор новели «Куди крокує Зільберкукін?», нещадно даю щигля Зільберкукінові нігтем по чолу.
– Ой! – скрикує персонаж Зільберкукін і починає масажувати набухаючу шишку.
– Ну що, існую я, чи не існую?! Зрозумів, хто тут головний?! – тріумфально віщаю я, упоєний своєю могутністю.
Зільберкукін на це нічого не відповідає, а мовчки дістає з-за пазухи й розвішує уздовж шляху червоне полотнище, на якому білою фарбою написано:
Десь удалечині починає звучати революційна піснь, що виконується хором персонажів: «Віхрі враждєбниє вєют над намі, тьомниє сіли нас злобно гнєтут…» Мені, авторові новели «Куди крокує Зільберкукін?», стає моторошнувато.
– Товаришу Зільберкукін, – запобігливим тоном белькочу я, – увійдіть у моє становище! Я ж уже написав заголовок: «Куди крокує Зільберкукін?», я вже написав перший рядок: «Шляхом крокує Зільберкукін», а ви нікуди не крокуєте! Виходить, я обдурив читача…
– Сам ти ввійди в моє становище! – жорстко перебиває персонаж Зільберкукін, виволікаючи з-за пазухи письмовий стіл, стілець і друкарську машинку із заправленим у неї чистим аркушем паперу. («Як це все там містилося?!» – дивуюся я, автор новели «Куди крокує Зільберкукін?») Сідає за цей стіл на цей стілець і друкує цією машинкою на цьому аркуші заголовок:
А під цим заголовком друкує перший рядок цієї своєї писанини:
«Шляхом крокує автор новели "Куди крокує Зільберкукін?"»…
І раптом я, автор новели «Куди крокує Зільберкукін?», що от так зненацька перетворився на персонажа новели «Куди крокує автор новели "Куди крокує Зільберкукін?"?», мимоволі встаю з-за свого письмового стола, виходжу з дому і крокую шляхом…
Крокую шляхом…
Крокую шляхом…
Бажаю знати – куди…
2003 р.
____________________
Сон ельфа
Думайте, що ви заснули
І перед вами сни майнули.
Вільям Шекспір, «Сон літньої ночі».
Час ночі знову темряву приніс, і морок оповив чарівний ліс. Дерева листям не здриґнуть у тьмі, принишкли, наче статуї німі, немовби ждуть чаруючих подій і чийсь до часу бережуть покій.
І не пустують ельфи, як завжди, не шмигнуть у траві туди-сюди. Маленьких фей теж криє морок цей, не чутно крилець тріпотливих фей.