Нарешті, коли й «балдіючий від важкого металу» пенсіонер обміняв гроші на ворухливий і шарудливий паперовий пакет і, чемно попрощавшись зі співрозмовником, вийшов, черга притисла до прилавка й саму людину Іванова.
– Мені теж парочку репуґнаростенсусів, – сказав він продавщиці, виймаючи з кишені гаманця.
– Репуґнаростенсуси закінчилися, – приголомшила його та густо напомадженими губами кольору цегли.
– Опа! – сказала собі людина Іванов. Стільки простояти в черзі й…
– А ви візьміть інкредібіліудікаторусів, – порадила цегляногуба, бачачи його прикрість, – вони нічим не гірше за репуґнаростенсусів.
– А вони які? – запитав спантеличений складним словом покупець.
– Чоловіче, ви прийшли купувати, чи розмови розмовляти? – забурчав хтось позаду; у черзі обов'язково знайдуться нетерплячі склочники. – Ви чергу затримуєте.
– Он інкредібіліудікаторуси, – указала торговка цегельним же нігтем на одну із кліток у вітрині.
– Не бачу, – зізналася людина Іванов, втупившись у цей об'єкт і напружуючи зір.
– Чоловіче, якщо вам хочеться поворкотати із продавчинею, то дочекайтеся, поки магазин закриють, і потім воркочіть хоч усю ніч, а чергу не затримуйте, – продовжив гарчати хтось позаду.
– Сховалися в будочці, – пояснила продавщиця.
Дійсно, у клітці було щось на зразок маленької будки. Черга не давала людині Іванову шансу відійти від прилавка, підійти до вітрини, спробувати розглянути вміст будочки, а потім повернутися до прилавка й продовжити процес придбання. Добре, подумав він, була не була, візьму парочку цих, як вони там називаються, а вже удома на них подивлюся.
– Скільки коштує пара?
– Двадцять карбованців.
– Гаразд. Загорніть мені парочку цих інк… Як пак?
– Інкредібіліудікаторусів. Почекайте.
Продавщиця на півхвилини зникла з поля зору покупця, а потім вручила йому стандартний пакет, що ворушився й шарудів, із щільного коричневого паперу з дірочками, зав'язаний шпагатом.
– Тільки вони дуже жваві. Відкривайте пакет обережно, щоб вони не втекли, – наставляла цегельногуба, приймаючи від покупця гроші. – Спочатку засуньте пакет у клітку, і тільки потім розв'язуйте, а коли вони вистрибнуть, швидко витягніть пакета і відразу закрийте дверцята.
– Ой, а в мене немає клітки.
– Так купіть.
Купив.
– А корм у вас є? – поцікавилася вона.
– Який? – запитав він.
– Ну, їх же треба годувати.
Склочник із черги не переривав це «воркування» тому що сам уважно слухав і мотав на вус. Людина Іванов купила і пакет корму. Крім того, одержав безкоштовно папірець із видрукуваною на друкарській машинці через копірку інструкцією: як утримувати в неволі інкредібіліудікаторусів і репуґнаростенсусів. Запхнувши пакета з кормом і інструкцію в кишеню піджака, взявши клітку під пахву лівої руки, а пакет із тваринками пальцями правої, людина Іванов залишала магазин дуже задоволена, що так славно вирішила проблему з подарунком.
На вулиці, дорогою додому він намагався розглянути вміст ворухливого пакета крізь дірочки, але чи то дірочки були занадто малими, чи то усередині пакета було занадто темно, а нікого він так і не розглянув. Придбання інкредібіліудікаторусів у пакеті мало більшу невизначеність, аніж метафоричне придбання кота в мішку. Там ти міг не знати, якої породи і якого забарвлення оний кіт, але в цілому знаєш, хто такі коти. А отут взагалі нічого невідомо.
Дружини й сина удома не виявилося. Зирнувши на годинника, людина Іванов зміркувала, що дружина пішла забрати Дормидонта Полікарповича з дитячого садка й із хвилини на хвилину вони повернуться. А отут такий сюрприз! Він поставив клітку на стіл, застелений скатертиною в дрібну синю квіточку, і відкрив дверцята. У цю клітку теж була вмонтована маленька фанерна будка із круглою діркою – входом. Акуратно ввів у дверцята клітки пакет. Притримуючи його просунутими між металевими прутами пальцями однієї руки, пальцями іншої він потягнув, розв'язуючи, шпагат. Сподіваюся, вони не кусаються, забоявся він. Не вистачало, аби, вистрибнувши, вони вчепилися щелепами, можливо, гострими в його персти. Шпагат розв'язався, пакет відкрився.
І з нього вистрибнули…
Хто б ти думав, безцінний читачу?
Заінтригований, читачу?
А автор не поспішає проголошувати. Автор тягне паузу. Щоби потомити тебе цікавістю. Тобі несила чекати повідомлення, що ж це за таємнича й загадкова покупка? Це добре. Чим більше читач заінтригований, чим більше його гризе цікавість із приводу змісту твору, тим більше ймовірність, що він не кине, а дочитає твір до кінця, або, принаймні, до розгадки таємниці. Інтрига й цікавість прив'язують, пригвинчують, прикручують, приклеюють і т.д. читача до твору, а авторові тільки цього й треба.