Ну, гаразд, автор не садист і не буде тебе, читачу, далі катувати невідомістю. З пакета вискочили… не інкредібіліудікаторуси, а репуґнаростенсуси!
Отже, продавщиця помилилася.
І повідомивши тобі цей курйозний факт, автор закінч…
– Стоп, стоп, стоп, як це закінчує?! – обурено, можливо, скрикуєш ти, безцінний читачу. – Нічого ж не ясно! Що це за репуґна… ну, ці самі? Як вони виглядають? До якої біологічної родини належать? Взагалі, хто це такі? Звірі? Птахи? Плазуни? Земноводні? Членистоногі? Молюски? Хто?
Ай, читачу, не мороч мені голову питаннями, відмахується автор. Я тобі не зоолог якийсь, щоб знати такі подробиці. Я, сказати чесно, взагалі дуже сумніваюся, що ці репуґнаростенсуси існують у природі, адже я сам склав це слово для цьої побрехеньки, утворивши його від латинського «repugnare ostensa» (що означає «нісенітниця»). Такою ж була й, так би мовити, технологія виготовлення мною слова «інкредібіліудікаторуси», утвореного від латинського «incredibile iudicatur» (що значить «неймовірне»). А раз таких тварин, як видно, у реальності не існує, то що ж їх описувати й класифікувати. Втім, якщо тебе, безцінний читачу, щодо них мучать нестерпні тортури цікавості, то запитай про це свою власну фантазію й свою власну уяву. Якщо добре їх попросиш, то вони розкажуть тобі про цих, латиною ж висловлюючись, бестій, а по-нашому говорячи, тварин усе, що тільки забагнеш, до найменших подробиць. Якщо ж фантазувати й уявляти не бажаєш, то це твої проблеми. У цьому випадку залишайся в здивуванні.
А автор цю свою так звану дивну нісенітницю – гоп! – і закінчив.
1989, 2011 р.
____________________
Сміття для поезії
І, взявши в руки перо, я став щось писати на аркуші. Зізнаюся відверто: вийшла якась нісенітниця…
Михайло Булгаков, «Театральний роман».
Пляшка, що пролітала над Федором Натановичем (так, не пташка, а саме пляшка), іскрилася в променях полуденного сонця й кидала відблиски на його (не сонця, а Федора Натановича), потилицю, що починала лисіти. Парубчина Ухабін, нетверезий двадцятип'ятилітній індивід богатирської статури, гаряче й барвисто висловився в тому смислі, що його не задовольняє траєкторія переміщення пляшки, яку він із усією пристрастю ображеного індивіда відправив у політ із метою зіткнення з обличчям Федора Натановича.
Ні, Федір Натанович ніякими діями або словами не ображав парубчину Ухабіна, навіть не робив йому жодних зауважень, на взірець «Нализався як свиня, алкаш»; нічого такого; Федір Натанович просто спокійно й мовчки пройшов повз парубчину Ухабіна. Але останньому не сподобалося обличчя Федора Натановича. Його, можна сказати, образила недостатня, з позиції його вишуканого художнього смаку, естетичність рис цього обличчя. І він навіть сказав про це обличчя, мовляв, «морда просить цеглини». Через нетривалий час, коли Федір Натанович уже трохи відійшов від парубчини Ухабіна, той вирішив раптом задовольнити це ним же самим придумане прохання. А оскільки цеглини під рукою не було, то була задіяна скляна пляшка, з якої перед цим парубчина Ухабін висмоктав залишки горілки. Хміль завадив пляшкокидачу зміркувати, що не могла оная склотара ввійти в зіткнення з обличчям суб'єкта, що віддаляється, тому що голова останнього була звернена до пляшки не обличчям, а потилицею, і щоб дістатися фізіономії, цей посуд повинний був би пролетіти повз цю голову, а потім розвернутися й полетіти у зворотному напрямку, що тими властивостями володіють бумеранги, але аж ніяк не пляшки.
Федір Натанович, піднявши обличчя й начепивши на ніс окуляри у важкій роговій оправі, із цікавістю розглядав предмет, що пролітає над ним, міркуючи, чи не пов'язане його переміщення з отим що лунав позаду рокотом парубчини Ухабіна.
Через деякий час пізнаний літаючий об'єкт увійшов у контакт із потилицею міліціонера Івана Ліхтенштейна-Мухамедова, що той міліціонер виходив із себе з приводу запізнення його нареченої на призначене їй тут і зараз побачення. У результаті зіткнення потилиці із пляшкою, міліціонер припинив виходити із себе, а навпаки: у себе пішов. Лежачи на теплому шорсткому асфальті, він справляв враження людини сильної й тілом і духом, морально стійкої, такої що постійно підвищує свій культурний рівень.