Так і було: Полтавським Шляхом вишнева «Таврія» виїхала на Холодну Гору, за станцією метро з тією же назвою – «Холодна Гора» – повернула праворуч... І незабаром Кий Арнольдович висадив Милославу – молоду мулатку, що служить у міліції, що володіє бойовими мистецтвами й заклинаннями – біля її садиби в приватному секторі на Лисій горі. А сам повернувся на Холодну Гору, де із родиною проживав в одній з дев'ятиповерхівок...
От, власне, і вся історія.
Що ж до чорного мотоцикліста, то він, дещо не доїхавши до Великого Бурлука, збочив із траси в кущі, ті самі, де Кий Сало знайшов яйце, зупинився, зняв шолом, оголивши цілковито лису голову, дістав із футляра яйце, підніс до вуха, потрусив і всміхнувся (якщо цю страшнувату гримасу можна назвати посмішкою), чуючи, як у яйці талапається, стукаючись об шкарлупу, безцінна голка, потім сховав яйце у футляр, надяг шолом, рвонувся вперед і... зник.
В останню мить його чорне одіяння начебто придбало вигляд доспіха, а мотоцикл начебто збільшився й прибрав обриси чорного коня з плескаючими з боків чи то закраїнами попони, чи то крилами...
***
– І це все? – запитує внутрішній голос автора.
– Усе, – відповідає автор.
– Гм... По-перше, тут не все зрозуміло, залишилися питання... А по-друге... Цей, м'яко висловлюючись, твір почався як оповідання, потім ти став напихати читача інформацією з історії й географії, начебто це краєзнавчий довідник, потім ти змусив персонажів говорити в риму, буцімто це поема… А закінчилося все взагалі казкою... Голка в яйці... А на кінці голки, треба думати, смерть Кощія; а перебувало яйце до того, треба вважати, в качці, а качка в зайці, а заєць у скрині, а скриня в ланцюгах на високому дубі... Змішав різні жанри, і вийшло оповідання не оповідання, довідник не довідник, поема не поема, казка не казка... Ні те ні се, якийсь вінегрет. Ні, я розумію, що ти праг як найкраще, я тямлю, що тобою рухали містечковий патріотизм і прагнення до оригінальності: ти волів з одного боку створити рідній Харківщині репутацію території романтичної, фантастичної, чарівної, легендарної, а з іншого боку поекспериментувати зі змішанням жанрів... Але результат, на жаль... Невже ти всерйоз думаєш, що яке-небудь видавництво це опублікує?!
– А чом би й ні... І не таке... гм... іноді друкують, сам читав... – буркоче автор.
– А от закладаємося, що жоден журнал, жодне видавництво цей вінегрет не надрукує! От закладаємося! – заводиться внутрішній голос.
– Закладаємося. А на що? – азарт охоплює автора.
– Та хоч на щигля!
– Згодний! – азартно кричить автор, не замислюючись, як він у випадку виграшу дасть щигля власному внутрішньому голосу, або, як у випадку програшу, внутрішній голос дасть щигля йому самому.
У знак вступу цього закладу в силу, автор і його внутрішній голос б'ють по руках... У переносному, звичайно, смислі, бо які ж кінцівки у внутрішнього голосу...
А от ти особисто, безцінний читачу, ти-от як думаєш: хто з них – автор чи його внутрішній голос – переміг у цій суперечці? Га?
Лютий – березень 2004 р.
____________________
Головний герой
– А де ти вчора пропадав? – запитав він.
– У Харкові.
– А, і ти побував у Харкові?
– Хто ще?
– Та майже всі.
Брати Стругацькі, «Хвилі гасять вітер».
Це не буква «О», а цифра нуль. Нульовий розділ. Тобто, по суті, передмова.
Зізнаюся тобі, безцінний Читачу, що подобаються мені, авторові цієї писанини, харківські вулички, що розповзлися південним схилом пагорба, іменованого Нагорним районом; вулички, що мають місце між Пушкінською – колишньою Німецькою – і рікою Харків, що дала ім'я всьому полісу. Ні, не тільки вулички на південному схилі, звичайно. Авторові подобається взагалі це місто, що дає тобі право, безцінний Читачу, обізвати автора «квасним харківським патріотом». Але саме вулички на південному схилі ввижаються авторові одними з найромантичних у Харкові; напевно, просто тому, що сам автор на одній із них народився, а на іншій провів так зване босоноге дитинство. Так зване, тому що в центрі великого міста, де панує не травичка, а асфальт, не дуже-то походиш без взуття.
Гуляючи вуличками на південному схилі, можна побачити раптом будиночок, начебто перенесений із середньовічного Амстердама… Або особняк, що прикидається античним храмом… Або мініатюрний нібито мавританський палац… А місцями тутешні завулки нагадують задвірки вікторіанського Лондона… А то раптом, піднявши очі, побачиш башточки начебто лицарського замку, що виткнулися над дахами… А то раптом висунеться зі стіни будинку кам'яний грифон… Або який-небудь там кентавр… Або ангел… Або просто лев…