Звичайно, у фантастичному оповіданні автор міг би перенести тебе в яку-небудь нереальну країну, або на іншу планету, або в інші виміри, або… але Харків авторові якось ближче, та й епіграф підходящий є. Звичайно, у фантастичному оповіданні автор міг би перенести тебе в давню давнину, наприклад у середньовіччя, коли нібито аж кишіли лицарі й чаклуни, або в далеке майбутнє, коли будуть кишіти космопроходці й роботи… але 2005 рік авторові знову таки якось ближче.
Коротше, хочеш ти того або не хочеш, безцінний Читачу, але автор тебе безцеремонно хапає й переносить у Харків, у лютий 2005-го року…
– Вогонь!
Біле ядро, мигнувши в повітрі, розбивається об твоє плече, освіжаючи обличчя морозною пудрою.
– Ах, так! Ну, начувайся! – зі сміхом погрожуєш ти, зачерпнувши долонями соковитий хрусткий сніг, і швидкими рухами кистей рук перетворюєш його на біле ядро ж. – Отримуй, фашисте, гранату!
Рука як катапульта запускає ядро в прекрасного агресора, що ним у цьому сніжному бої виступає не названий абстрактний фашист, а твоя Кохана Жінка. Вона, сміючись, граціозно ухиляється від «гранати», і сніжок блискавично перетворюється на білу ляпку на бетонній плиті.
(Автор не називає ім'я твоєї Коханої Жінки й не описує її зовнішність, безцінний Читачу, бо якщо в тебе є Кохана Жінка, то ти краще автора знаєш, як її кличуть і як вона виглядає; а якщо такої у тебе зараз немає, то уяви на свій смак).
Грудень 2004-го й січень 2005-го були теплими й сльотавими, а от лютий порадував морозцем і снігом[2]. Гарний снігопад вабив вийти з теплого затишку житла на свіже повітря вулиць (втім, у великому місті – а Харків, як-ніяк, входить у двадцятку, або навіть п'ятнадцятку, найбільших міст Європи – поняття «свіже повітря» є відносним: повітря буває по-справжньому свіжим удалині від великих міст).
У цей сніжний тихий вечір ви з Коханою Жінкою вибралися на концерт (не уточнюю – який саме; зміркуй сам, безцінний Читачу; ти ж краще автора знаєш ваші з Коханою Жінкою музичні вподобання), і от тепер, вертаючись із концерту, улаштували не Льодове, як Олександр Невський, а Сніжне побоїще, тобто перекидання сніжками. Густо напудрене опадами місто гарне, тому немає великого прагнення скоріше опинитися в рамках житлоплощі, й ви з Коханою Жінкою йдете до рідної обителі не найкоротшим шляхом, а петляючи лабіринтом вулиць, щоб розтягти задоволення від прогулянки.
Так ви й виявилися в малознайомому провулку біля огорожі, що складається з бетонних плит та облямовує чи то якесь будівництво, чи то невеликий пустир; де, зліпивши біле ядро, твоя Кохана Жінка й сказала собі: «Вогонь!» Бетонна огорожа, освітлена ліхтарем і вікнами будинку напроти, розмальована яскравими графіті – картинами й письменами – досить непоганими в художньому аспекті. От, наприклад: колоритний неголений тип у ватнику, фізіономія якого не вирізняється інтелектом, а вирізняється, так би мовити, кримінальними схильностями; у руці цей вурка чомусь тримає «плічка» для одягу. Тут же написана й назва цього добутку наогорожового живопису; назва цілковито харківська, іногородньому незрозуміла, особливо у відриві від зображення:
РАКЛО ІЗ ТРЕМПЕЛЕМ.
Сніжок, від якого ухилилася твоя Кохана Жінка, вразив цього «ракла із тремпелем»[3] у пікантне місце.
Сніжний бій тим часом триває. Воюючі сторони, обсипаючи один одного білими ядрами, йдуть на зближення й переходять у рукопашний контакт. Рукопашний і губопашний, якщо так можна висловитися, – метушня в снігу закінчується обіймами й поцілунками.
Розпаленілі снігометанням і пестощами, ви продовжуєте мандрівку уздовж огорожі, у якій незабаром виявляється діра – відсутність однієї плити. Ви бачите крізь цей проріз гарний особнячок, рясно прикрашений барельєфами й скульптурками грифонів, драконів, єдинорогів і кентаврів. Художньо викувані – здається, із чавуну – ліхтарі по обидва боки від входу висвітлюють різьблені дерев'яні двері з вигадливою бронзовою ручкою й розіп'яту на двері вивіску з текстом:
А нижче, на приклеєному скотчем папірці:
– Тю, шо-то я тут цього будиночка не помічав, – проказуєш ти. – Втім, я бував тут давно й рідко – чи то не звертав уваги, чи то забув.
2
Описуючі в цьому оповіданні недалеке майбутнє (котре тепер вже, звісно, є минулим), із прогнозом погоди автор не вгадав: в описуваний день насправді не сталося снігопаду: було відносно тепло та сльотаво, снігом і не пахло.
3
Авторська довідка:
Ракло – харківське слово, що означає безкультурного індивіда, схильного до криміналу. Попервах, в XVIII столітті, харків'яни кликали раклами бурсаків – студентів Харківського колегіуму, заснованого в 1722 році, що проіснував до відкриття в Харкові університету, після чого колегіум був перетворений на духовну семінарію. Вічно голодні бурсаки періодично влаштовували набіги на сусідній Благовіщенський базар, де вихоплювали їстівні товари в торговок; зрозуміло – безкоштовно й без згоди останніх; торговки верещали: «Рятуйте, ракли грабують!» Ці набіги бурсаки називали «подвигами Геракла». Існують три версії щодо походження цього слова. Перша: «ракли» – укорочене «Геракли»; друга: колегіум носив ім'я святого Іраклія й «ракли» – це перекручене «Іраклії»; третя: попечителем колегіуму був якийсь француз на прізвище Ракло. Оскільки в харківських обивателів студенти-ракли асоціювалися з базарними грабунками, згодом у цім місті раклами стали кликати всіх, хто схильний до грабунків, злодійства, хуліганства, зґвалтувань і т.д.
Тремпель – харківське слово, що означає предмет, на який вішають одяг; за межами Харківщини іменований «плічками». Років сто назад, або більше, у Харкові з'явилися одежні «плічка», відзначені написом «Тремпель»; от з отих-от часів харків'яни й називають ці предмети тремпелями; і навіть сміються, коли чують, як іногородні називають тремпелі «плічками». А справа в тім, що жив у місті такий собі пан Тремпель, якому належала крамниця одягу; прізвище цього пана наносилося на «плічка» в якості торговельної марки, фірмового знака… Слово «тремпель» у цьому аспекті знайоме й мешканцям деяких інших населених пунктів сходу України, куди поширилося з Харкова.