– Ефектний будиночок, – зауважує твоя Кохана Жінка. – А яке сьогодні свято?
Ти знизуєш плечима. У радянські часи 6 лютого начебто не був святковим днем, а за роки незалежності з'явився ряд нових свят, але дат їхніх ти не пам'ятаєш; крім власно Дня Незалежності, котрий іде відразу ж за Днем Харкова, а забути дату Дня Харкова досить складно хоча б тому, що вже десятки років оная дата є назвою немаленької вулиці. А в православному календарі, здається, кожний, або майже кожний день є більш-менш святковим; причому, як правило, на один день випадає відразу кілька свят. Але календарів, ані церковного, ані світського, у тебе під рукою немає. (А якби були, зауважує в дужках автор, ти б відразу з'ясував, що 6 лютого – це: день преподобної Ксенії; а також блаженної Ксенії Петербурзької; а ще святого Гарасима Великопермського; а крім того, мученика Іоанна Казанського; і до того ж мучеників Вавили Сицилійського і його учнів Тимофія й Агапія; а також преподобного Македонія; і, нарешті, Перенесення мощів преподобного мученика Анастасія Перського; і з'ясувавши це, засумнівався б, що саме із цього приводу татуювальники вирішили обслуговувати клієнтів, як то кажуть, «на дурняк».)
– Цікаво, які такі ексклюзивні картинки вони виколюють, – кажеш ти. – Судячи з назви салону – шо-небудь міфологічне, напевно.
(Будучи в моєму оповіданні щирим харків'янином, безцінний Читачу, ти, звичайно ж, не говориш: «що», «що-небудь», «щось»; а говориш: «шо», «шо-небудь», «шось»).
Незважаючи на оголошену для клієнтів дармівщину, біля дверей салону не спостерігається юрби прагнучих задурно мальовничо обколотися, і судячи зі цнотливої пелени снігу, не потоптаного підошвами, в останні години, після чергового снігопаду, клієнти сюди не навідувалися. Чи то салон не подбав про достатню рекламу своєї одноденної безкорисливості, чи то всі, хто бажав безкоштовно прикраситися нашкірними картинками, встигнули обслужитися ранком, до снігопаду.
І отут двері відчиняються, й з будинку визирає високий сивоволосий старий років шістдесяти п'яти, сухорлявий, з аристократично витягнутим обличчям, рунистими бровами й густою пишною шевелюрою, що викликає асоціацію з левиною гривою. На старому робочий халат невиразного кольору, нижче якого спостерігаються джинси й домашні капці.
– Бажаєте ознайомитися з асортиментом наших татуювань, громадяни? – запитує він, начебто почувши твої слова, досить нестарим голосом, втупившись у тебе пронизливими зіницями великих блакитних очей.
– А шо, давай подивимося, – пропонуєш ти Коханій Жінці.
– Звичайно, – погоджується вона.
– А яке нині свято? Я шось забув, – запитуєш ти в старого, збиваючи долонею з Коханої Жінки й самого себе налиплий сніг.
– День Харка.
– День Харкова? – перепитуєш ти, здіймаючись із супутницею кам'яними сходами. – Тю, та День Харкова ж у серпні, саме перед Днем Незалежності.
(Будучи в моєму оповіданні щирим харків'янином, безцінний Читачу, ти, звичайно ж, ніяк не можеш обійтися без «тю»).
– А колись святкували шостого лютого, – повідомляє старий, подаючи вам віничок.
– Коли це? До війни, чи шо, до Другої світової? – цікавиться твоя Кохана Жінка, змахуючи віничком із чобітків біле нашарування.
– Ага, до війни, красунечко.
– Тю, а я й не знав, шо й до війни був День Харкова, – зауважуєш ти, теж оголюючи взуття з-під снігу за допомогою віничка. – Вік живи – вік учися.
Зчистивши прилиплий до підошов сніг човганнями об щетинистий килимок, ви входите до будинку.
Зсередини особняк, принаймні, його вітальня, схожий на житлову квартиру, старомодну, у стилі столітньої давнини, а не на майстерню або салон, де проводяться які-небудь роботи із клієнтами. Меблі, виготовлені, напевно, ще за царату: стільці, крісла, столик, комод… Оксамитові малинові портьєри. Живописні полотна – пейзажі – у важких рамах. Грамофон із великою трубою. А от комп'ютер у куті виглядає в такій антикварній обстановці анахронізмом.
– А хто… Чи ви особисто робите татуювання? – запитує твоя Кохана Жінка, оглядаючись.
– Я сам і роблю, красунечко, – киває старий.
– Хм… Звичайно цим мистецтвом займаються люди молодші. Не очікувала, шо татуювальник виявиться настільки… зрілого віку.
(Твоя Кохана Жінка в моєму оповіданні теж харків'янка, тому теж – «шо». Вибач.)
– Згодний, це нетипово. Зате таких татуювань, які роблю я, більше ніхто в цім місті не зможе зробити. От добірка зображень, які я виконую. – Сивий татуювальник бере з комода велику книгу в шкіряній палітурці, – Мені здається, вам сподобається от це… – І він гортає, щось шукаючи.