Археолог Гьогюзян виставляє на стіл невелику, завбільшки з палець, статуетку.
– Ми попросимо нашого оператора, – проказує ведучий, – узяти божка крупним планом.
Крупний план: голий чоловік з жовтого металу, далеко не атлетичної статури, пузатенький, із широко розставленими ногами, кулаки впираються в боки, лікті врізнобіч, – поза «я отут хазяїн»; між ніг висять статеві органи; а голова в чоловіка…
– Тю! – кричиш ти.
– Отут, унизу, видно ім'я цього божества – Харк – готськими буквами, – продовжує археолог, – От, видно? Не видно… Об'єктив не бере… Бликує… Ну, повірте мені на слово. Невідомо, чи був цей качкоголовий Харк божеством чисто готським і взагалі германським, чи остготи, що жили тут, на слов'янських землях, узяли його в слов'ян. Язичеські божества з головами тварин були в різних народів, зокрема й у прадавніх слов'ян. Наприклад, слов'янський бог Хорс зображувався з головою козла, бог Годебу – з головою гостроносого птаха, Радегаст – лева, Сварог – бика, Гастон – вовка, Баган – барана, Велес – ведмедя…
– Отже люди, що жили тут більш півтора тисяч років тому, поклонялися божеству на ймення Харк, – перебиває ведучий. – Відразу напрошується думка, що назва «Харків» походить від імені цього божества!
– Ну що ж, і така гіпотеза має право на існування. Можливо, голова водоплавного птаха вказує на те, що це божество було пов'язане з водою: чи то було богом води, чи то, конкретніше, богом рік, чи то богом якоїсь однієї ріки, може, саме тієї, яка тепер називається Харків… Та й саме слово «Харк» нагадує крекіт качки…
– Тю! Звідки ж… – Ти аж підхоплюєшся із крісла від такої новини. – Тільки три дні тому археологи відкрили це божество, раніше науці невідоме, а в мене на плечі його портрет був ще тиждень тому! Звідки ж у татуювальника… Він тоді сказав «День Харка», а я подумав – «День Харкова». Схоже, старий знає про це божество більше, ніж учені!
– А чому б нам його самого не розпитати, старого-татуювальника, – пропонує твоя Кохана Жінка.
– Так, давай просто тепер же підемо в салон тату «Капище» і поговоримо із цим майстром, – гарячишся ти, збурений цікавістю.
Ігноруючи інші сюжети «Столиці № 1», ви гарячково одягаєтеся.
Поки зібралися, ця програма закінчилася й телевізор вихлюпує кримінальну новину: за минулий тиждень сексуальний маніяк, що бешкетує в місті, зґвалтував ще двох жінок; разом загальний рахунок зґвалтованих ним досяг дев'яти, а може, і більше, якщо не всі потерпілі звернулися до міліції. Похмурившись і стисши зуби, вимикаєш телевізора.
Виходячи з будинку, ви з Коханою Жінкою не забуваєте привітати козака Мамая, що дивиться зі стіни великими мудрими очима…
Від опадів вулички на південному схилі, та й взагалі місто, зробилися майже пінопластовими…
Той провулок і ту, що складається з бетонних плит, огорожу ви знаходите швидко, хоча тоді був темний вечір, а тепер світлий день і все виглядає дещо інакше. От і графіті; от і «ракло з тремпелем»; так, далі – відсутність однієї плити, діра… була. Тю, тепер усі плити стоять рівним ладом без усяких проміжків до самого рогу.
– Виходить, поставили відсутню плиту, повністю відгородивши салон тату від провулка, – робить висновок твоя Кохана Жінка, струшуючи із шапочки сніг.
– І як же нам до нього тепер пройти? Підемо пошукаємо, десь же повинен бути інший прохід.
За рогом огорожа тягнеться до кінця кварталу. Дві плити, що становлять кут, трохи нахилені, одна назовні, інша усередину, завдяки чому між ними є зазор, не настільки великий, щоб протиснутися, але достатній, щоб заглянути. Ти припадаєш лицем до широкої щілини.
Пустир, всіяний засніженими рештками знесених будиночків. З-під білих шапок темніють купи майже чорної від давності й бруду цегли. Гнилі дерев'яні балки там і сям стирчать із ґрунту, наче кістки динозаврів і бивні мамонтів. Колосяться припорошені снігом букети сухого бурого бур'яну. Схоже, тут колись зруйнували нетрі, плануючи новобудову; але гримнула економічна криза й будівництво не відбулося, навіть сміття розрухи не прибрали. Переводиш погляд туди, де має бути особняк – салон тату. Але й там нічого, крім руїн! І судячи з їхнього вигляду, знесено було не вчора й не тиждень тому, а роки, а то й десятиліття!