– Тю! Ні, ну ля! – по-харківськи дивуєшся ти.
Усе чудесатіше та чудесатіше, як сказала дівчинка Аліса в казці дотепного оксфордського диякона, сина дотепного чеширського священика.
– Шо там? – цікавиться, знемагаючи від цікавості, твоя Кохана Жінка.
– Глянь. – Ти відстороняєшся від зазору. Вона припадає до злегка роззявленого бетонного кута.
– Ой, а де ж будиночок?!
– Отож, сонечку, – розгублено констатуєш ти…
А вночі тобі сниться сон:
На твоєму лівому плечі з'являється синець; він концентрується в чорні лінії, що утворюють малюнок, і ця картинка виходить з-під шкіри на її поверхню: чоловік з качиною головою.
– У тебе є питання. Давай поспілкуємося, – говорить раптом цей малюнок, ворушачись, як персонаж мультику.
– Ти дійсно язичеський бог Харк? – запитуєш ти, витріщаючись на плече з рухливою картинкою.
– Так кликали мене люди, що жили тут більш півтора тисяч років тому за вашим літочисленням, – відповідає качкоголовий, вилазячи із твого плеча, збільшуючись і набуваючи обсяг і колір.
– Хто ж ти насправді?
– Розумієш, крім вашого світу, існують і інші…
– Ну так, інші виміри, паралельні простори… Як же, чув, читав…
– Ну, отож, я й такі як я – ми, примітивно висловлюючись, мешканці інших вимірів, що спостерігають за вашим світом і іноді трохи на нього впливають, – продовжує Харк, уже у вигляді звичайного голого чоловіка із плоті й крові, якби не пташина голова. – Нас тут по-різному називали: і божествами, і духами, і вісниками, і прибульцями…
(Яка банальність – проясняти підґрунтя подій за допомогою діалогу уві сні, самокритично думає автор, куйовдячи нігтями потилицю над рукописом. Який жалюгідний графоманський виверт. Геній би, мабуть, до такого не опустився, геній би знайшов більш оригінальний хід… До того ж, один сон у цій писанині вже був; сунути сюди й другий – це вже занадто! І не треба кивати на відомі всім, хто вчився в радянських школах, крім, можливо, двієчників, чотири сни Віри Павлівни (ну так, у романі «Що робити?» М.Г. Чернишевського), бо роман – це інший жанр… На жаль, нічого більш новаторського, ніж інформування героя за допомогою сновидіння, не спадає авторові на думку навіть після почухування голови. Не відшукавши у своїх мозкових звивинах альтернативи цьому наївному, прямолінійному й навіть десь тупому прийому, автор зрештою відмахується: а, добре, либонь і так зійде.)
– У тебе дійсно голова качки?
– Так мене зображували люди, що поклонялися мені тоді, більш півтора тисяч років тому, – відповідає Харк, ще більш збільшуючись і стаючи дерев'яним ідолом.
– Але чому – з качиною?
– Я б і сам жадав це знати, – розводить руками ідол, дерев'яний, але живий, рухливий. – У вас, людей цього світу, бувають такі дивні й непередбачені фантазії!
– І шо ж вам треба від нашого світу?
– А що шахістові треба від шахів? Цікава гра… Можеш називати нас «гравцями». Ваш світ – як би поле нашої гри. З тою різницею, що шахові фігури перебувають у повній владі шахіста й переміщаються тільки так, як він прагне; а, так би мовити, «фігури» у нашій грі – люди й цілі народи – діють за власною волею, тому наша гра є більш непередбаченою й тому більш захоплюючою. Ми можемо наділяти окремих людей неординарними за вашими мірками здатностями, але не можемо вгадати, як вони цим скористаються. «Гравці», так би мовити, розділені на дві команди: одна намагається принести людству більше шкоди, а інша – більше користі… Я, звичайно, дуже спрощую, аби було зрозуміліше…
– А ти в якій команді?
– У другий.
– І чудеса, які іноді відбуваються в нашому світі, – це прояви вашої гри?
– Ні, далеко не всі так звані чудеса вашого світу є проявами нашого втручання, але деякі, дійсно, – наслідок нашої гри. – Дерев'яний ідол зменшується до розміру пальця й стає золотою статуеткою. – По-моєму, на ваш світ впливаємо не тільки ми, «гравці», але і якась інша зовнішня сила, що ще більш ускладнює нам гру, підсилює непередбачуваність.
– А цей старий-татуювальник…
– Це мій представник у вашому світі, мій, так би мовити, агент. Таких у вас кликали волхвами, шаманами, чарівниками, друїдами, жерцями… З його допомогою я намагаюся знову вступити в гру, з якої на час вийшов, так би мовити, по нужді.