– Вийшов по нужді на півтори тисячі років?!
– Ну, час – поняття відносне, особливо коли йдеться про контакти різних вимірів.
– І цей жрець утнув зі мною якийсь ритуал? А те квазітатуювання – це шо, тавро жертви для жертвопринесення?
– Ні, що ти… За допомогою цього так званого ритуалу мій агент увів у тебе деякі нестандартні здатності, – пояснює золота статуетка, почухуючи свої золоті геніталії. – А я тепер буду із цікавістю спостерігати, що із цього вийде. Взагалі, існує безліч способів уведення в людину особливих здатностей; нанесення символічного зображення «гравця» під виглядом татуювання – лише один із них.
– А яка кінцева мета цієї вашої гри? У шахах треба поставити мат королю суперника.
– У нашої гри немає кінцевої мети; тут уся суть, уся сіль у самому процесі.
– І якими ж саме новими здатностями я тепер володію?
– Нехай поки це залишається таємницею. Живи як жив, а якщо буде потреба, нові здатності самі себе виявлять.
– А чи правда, шо назва «Харків» походить від твого імені, Харку?
– Чого не знаю, того не знаю. Я ж тут був відсутній майже півтори тисячі років.
– А яким чином ві…
Але золотий Харк перериває інтерв'ю: стає плоским чорним малюнком на твоєму плечі, поринає під шкіру й розчиняється, спочатку перетворюючись на синець, а потім повністю зникаючи…
І ти прокидаєшся…
Черговий лютневий вечір.
Твоя Кохана Жінка виїхала п'ять днів тому до родичів у сусіднє місто; повернутися має післязавтра. Ти один. Ремонтуєш у ванні кран, що почав протікати – міняєш прокладку.
У процесі роботи в тобі наростає неспокій, а на останньому етапі ремонту, коли ти вже закручуєш розвідним ключем нікельовану гайку, внутрішній голос промовляє тобі: вона в небезпеці! Не гайка, звичайно, а Кохана Жінка.
Наспіх одягшись і машинально кивнувши козаку Мамаю, ти вибігаєш на вулицю. Там заметіль. Вітер шпурляє пластівці, від яких обличчя швидко стає мокрим. Куди бігти? Туди, указує тобі внутрішній голос…
Якби на твоєму шляху був фахівець із легкої атлетики із секундоміром у руках, він міг би зафіксувати, що ти переміщаєшся зі швидкістю, що перевершує рекорди чемпіонів з бігу…
Сюди, сюди, кличе тебе внутрішній голос, – і повз миготять доми й вулиці у вируючій каші завірюхи. За велінням внутрішнього голосу ти линеш крізь незнайомі прохідні двори…
І виявляєшся, врешті, на території давно занедбаного будівництва. Економічна криза, мабуть, ще років п'ятнадцять тому перервала зведення цього будинку із силікатної цегли, що доріс лише до половини другого поверху. Біля білоцегляної руїни темніє забутий будівельний вагончик. Освітлення, звісно, жодного – лампочки давно розбиті, а дроти украдені; темінь; але твої очі добре бачать і в темряві, начебто ти озброєний апаратом нічного бачення. Бур'ян вібрує на сніжному вітрі; розбита лампочка під металевим ковпаком, схожим на крислатий капелюх, розгойдується на стовпі…
Дві людські фігури перетинають засніжений будівельний майданчик: невисокий чоловік тягне за руку жінку до вагончика… Твою Кохану Жінку, підказує внутрішній голос.
Спішачи до них білим бездоріжжям, ти змахуєш рукою убік ліхтарного стовпа, мовляв, най буде світло! І негайно під ковпаком на стовпі таки спалахує світло, незважаючи, що лампочка розбита, а дроти обрізані. Несподівана ілюмінація, що освітила й на хвилину засліпила чоловіка, збиває його з пантелику; він навіть випускає від несподіванки руку жінки. Ти виходиш із мороку на освітлений майданчик.
– Агов, чоловіче, ішов би ти звідси, ти тут третій зайвий, – хрипливо дзявкотить, жмурячись від світла й граючись ножем (занадто близько від шокованої жертви) миршавий, з фізіономією неврастеніка, мужчинка в лижному трикотажному ковпаку.
– Це ти зайвий, ракле поганий!
Ти простягаєш у його бік ліву руку долонею нагору й ворушиш пальцями. Лиходій негайно відділяється від землі, підноситься як повітряна кулька й зависає в повітрі на висоті метрів трьох-чотирьох над майданчиком.
Ти кидаєшся до своєї Коханої Жінки. Вона ще не отямилася. Ти її обіймаєш, цілуєш, шепотиш: «Не бійся, я з тобою». Вона притискається до тебе:
– Я скучила, повернулася раніше… Зловила машину, приватника… А він завіз мене сюди й, погрожуючи ножем…
– Шо ж ти не зателефонувала! Я б зустрів на вокзалі!
– Хотіла сюрприз…
Ґвалтівник талапається в невагомості, дриґаючи кінцівками. Ножик він упустив ще коли пішов на зліт. Нервова фізіономія перекошена жахом. Здається, він верещав би як порося, якби в нього не перехопило подих від страху. Ті, хто знущаються над беззахисними, як правило, боягузи. Можливо, він уже з переляку випорожнився. Ти навіть гидуєш дати йому в морду.