– Пішов геть, ракле!
Клацаєш пальцями лівої руки, і він обрушується в замет.
Скиглячи, відповзає рачки, потім підводиться й, кульгаючи, тікає в морок. Ляскають дверцята автомобіля. Чутно, як машина реве від натуги, буксує, загрузши в снігу, але виривається з білого полону й віддаляється…
Кохана Жінка у твоїх обіймах трохи заспокоюється й усвідомлює, що стала свідком чуда.
– А як це ти його?! – показує пальчиком нагору.
– Не знаю, саме собою вийшло.
Розглядаєш кисть лівої руки, що тут так начудила.
Хм, «якщо буде потреба нові здатності самі себе виявлять»…
Які ще здатності ввів у тебе сивий жрець – «татуювальник»? Яких ще сюрпризів чекати від портрета Харка, що розчинився у твоєму організмі?
– Ну добре, пішли додому, сонечку.
– Погано, шо маніяк забрався. Його б до міліції…
– Він більше не буде ґвалтувати.
– Звідки ти знаєш?
А дійсно: звідки? Внутрішній голос.
Ви йдете із засніженого будівельного майданчика. Розбита лампочка на ліхтарному стовпі з обрізаними дротами гасне…
– …ей сексуальний маніяк, якого вже п'ятий тиждень шукає міліція Харкова, сам явився в міліцію з повинною. На запитання, що його підштовхнуло здатися правоохоронним органам, він став розповідати небилиці, начебто під час останнього замаху на зґвалтування до нього явилося чарівне чудовисько, схоже на людину з головою качки, і змусило його злетіти… Мовляв, він бажає сидіти у в'язниці, тому що дуже побоюється знову зустрітися на волі з тим чудовиськом… Маніяком зайнялися лікарі-психіатри…
Ти вимикаєш телевізор.
– А шо, у мене там дійсно голова…
– Голова як голова, – перебиває Кохана Жінка, – тільки обличчя була зле.
– А чого ж він…
– Приверзлося мерзотникові зі страху, коли злетів.
– Знову сніг іде, – говориш ти, дивлячись у вікно.
Кохана Жінка підходить і промовляє: «Красиво!» Ти обіймаєш її за плечі.
Дійсно, красиво. Від налиплої білизни дерева стали схожі на корали, а мансарди сусідніх будинків та купол синагоги, що випнувся за ними, – на вкриті вічними льодовиками гори…
Ти трешся щокою об тепле запашне волосся Коханої Жінки; вона ледве чутно шепотить: «Кохаю…»
Ну що ще людині треба?
От такий, м'яко висловлюючись, твір зварганив автор, намагаючись одним пострілом, так би мовити, уколошкати одразу двох віртуальних ссавців (так, зайців): і творчо випендритися, зробивши аж самого Читача головним героєм фантастичного оповідання; і потішити свій квасний харківський патріотизм, внісши лепту в міфологію Харкова.
Так, оповідання вийшло не зовсім нормальне, бо ж в нормальних оповіданнях героями бувають хто завгодно, але тільки не сам читач.
Можливо, безцінний Читачу, тобі не дуже-то сподобалося бути персонажем, тобто, по суті, маріонеткою автора; можливо, ти навіть дещо шокований авторською безпардонністю (розумію: я й сам не люблю бути чиєю б то не було маріонеткою); можливо, ти навіть трохи сердитий на автора за те, що він у своєму опусі змусив твою Кохану Жінку пережити напад злочинця… Але зате автор наділив тебе в оповіданні надприродними здатностями, зробив, можна сказати, десь надлюдиною, або кимсь на штиб чудотворця, а це, погодься, по-своєму приємно. Розраховую, що цей останній позитивний аспект переважив негативні.
Автор же, закінчивши своє не зовсім нормальне оповідання на такій ідилічній ноті, як ваші обійми біля вікна, прощається з тобою, безцінний Читачу, задумливо погладжуючи своє ліве плече, на якому нещодавно вимальовувалося придбане автором при дивних обставинах загадкове татуювання; прощається, сподіваючись, що не назавжди…
Серпень-Вересень 2004 р.
____________________
Дурниця
Те, про що я тобі розповів, не зовсім вірно, тому вірити всьому сказаному не варто. Наступного разу не вір нічому так швидко. Ти хочеш знати чому? Зараз поясню. Якщо ти будеш намагатися вірити всьому, то м'язи твого розуму втомляться, а ти сама ослабшаєш настільки, що вже не зможеш повірити навіть у найпростіші речі.
З листа Льюїса Керролла до знайомої дитини.