Сиджу тепер у Харкові…
Ілля Ільф, Євгеній Петров, «Дванадцять стільців».
– Казна шо! Цілковита нісенітниця! Три мішки гречаної вовни! Дурниця шо й купи не держиться! Глупство цілковите! Безглуздя несусвітнє! Ви не ображайтеся, парубоче, але це ні в які ворота не лізе!
Парубок – сухорлявий очкарик з рідкою борідкою і білими віями, напевно студент-художник, – зніяковіло червоніє, щулиться на стільці й втягує голову в плечі. Схоже, він уперше ризикнув запропонувати редакції журналу свою писанину; і тепер подавлений її оцінкою.
– Ми не можемо таке надрукувати! – резюмує редактор журналу «Багатогранний світ» Зінаїда Андріївна Салтівська – пишногруда дама з металевим зубом у роті й пластмасовими сергами у вухах –прихлопуючи два аркуші паперу з машинописним текстом розчепіреною п'ятірнею з багряними нігтями й масивним кільцем із каменем.
Парубок зацьковано відводить погляд від редакторського стола й хмуро зиркає на глянсового плаката, розп'ятого на шпалерах шматочками скотча: герб – схрещені золоті ріг достатку й кадуцей Меркурія в зеленому полі – і під гербом текст: «Харкову – 350 років!»; наважується несміливо заперечити:
– Так, зви… – і поперхнувся на півслові.
– Шо ви? – перепитує Зінаїда Андріївна напомадженими бордовими губами.
– Так, звичайно, це небилиці, – киває автор замітки, – але ж ваш журнал і спеціалізується на публікації таких от небилиць. Не будете ж ви стверджувати, шо, наприклад, надрукована в минулому номері інформація про русалок-мутантів, котрі живуть нібито в річці Лопані, – це чиста правда?! – Парубок, долаючи боязкість, починає гарячкувати, очевидно вирішивши, що втрачати йому вже однаково нема чого. – А хіба правда, шо в санаторії «Бермінводи» один мужик поцілував дівчину й та перетворилася на жабу?! Або та замітка про примарний вітрильник «Летучий Харків'янин» з живими кістяками на борту, який нібито проплив нещодавно річкою Харків?!.. А хіба не небилиця та замітка про качкоголового прибульця з інших вимірів?! Або – про карликових прісноводних китів, шо живуть у водопровідних трубах?! А хіба є хоч частка правди в повідомленні про знайдене біля Великого Бурлука яйце з голкою усередині – явному натяку на Кощія Безсмертного?! Або та стаття про молоду жінку, яка народила не свого сина, а свого дідуся?! А інформація про солоницівського дракона?! Або про канарок-людожерів?! А хіба не вигадкою є інформація, начебто на якійсь далекій планеті є цивілізація, яка вважає своїм богом нашого земляка, пересічного бухгалтера?! Небилиця на небилиці! Тому я й приніс свою небилицю про інопланетян саме до вас!
– Ну, небилиці бувають різні, – повчає Зінаїда Андріївна, поправляючи бретельку ліфчика під білою блузкою. – Я не буду стверджувати, шо все опубліковане в «Багатогранному світі» є істиною. Наш журнал, по суті, не стільки інформаційний, скільки розважальний. Читачам хочеться чудес – і ми пишемо про чудеса; читачам хочеться неймовірних історій – і ми складаємо для них неймовірні історії. Але навіть у небилиць повинні бути якісь межі! А те, шо ви пишете – нібито місто Харків заснували інопланетяни, – це вже зовсім за гранню… Нас же на сміх піднімуть! Хто ж після такого стане читати наш журнал?! Ну, ви самі подумайте…
Зінаїда Андріївна бере зі стола рукопис у вигляді двох аркушів паперу формату А4 пальцями шуйці й, тикаючи нігтем вказівного перста десниці в написаний кульковою ручкою текст, продовжує:
– От ви тут повідомляєте, нібито сама назва «Харків» має інопланетне походження: мовляв, у перекладі з якоїсь інопланетної мови на нашу, Хаар Кив означає Місце Посадки! Я різні чула гіпотези про походження слова «Харків», зокрема й досить фантастичні; але ця – найбожевільніша. Ви отут пишете, мовляв, близько чотирьохсот років тому тут приземлився інопланетний космічний корабель, шо зазнав аварії. Мовляв, кілька сотень членів екіпажу цього корабля, не маючи можливості відлетіти, живуть на Харківщині, законспірувавшись під звичайних харків'ян. Мовляв, з якихось причин вони не можуть розмножуватися в земних умовах, але зате під впливом якоїсь своєї апаратури є майже безсмертними й можуть жити сотні або навіть тисячі років, але дія цієї апаратури, мовляв, поширюється всього лише на шістдесят кілометрів, тому вони не можуть віддалятися від Харкова. Мовляв, у надрах Холодної Гори перебуває їхня секретна база... і тому подібні дурниці. Я не хочу, щоби «Багатогранний світ» втратив репутацію через публікацію подібних глупств, тому… Та й до того ж небилиці про різноманітні НЛО й прибульців із космосу ми вже неодноразово публікували, хоча не настільки божевільні, тому ця тема, напевно, читачам уже набридла… Скажіть, парубоче, ви самі все це вигадали?