– Знову бешкетуєте! – гнівно віщала прибиральниця. – Знову бісів розгардіяш, а мені все це усувати! Як діти малі! Давненько вас, учених, не палили на багаттях, от ви й розпустувалися! Вимітайтеся із приміщення, голубчики, мені час прибирати! Ну й напаскудили, ну й напаскудили! А ще професори! Е-еех! Шваброю б вас!
– Ви вже не ображайтеся, Глафіро Перфілівно, – белькотав збентежений, як і всі інші колеги, Михайло Ломоруков, відбираючи свій відірваний рукав у Михайла Вищипобровьєва. – Погарячкували, звичайно. Переборщили. Ви вже того… Не того… Добре?
– На цьому, шановні колеги, оголошую сьогоднішнє засідання закритим. Обговорення цього питання продовжимо завтра в той же час, – гучно вимовив Михайло Ломоспинов, затикаючи хусточкою кровоточиві ніздрі.
Присмирнілі професори стали залишати зал, двома потоками несміливо обтікаючи прибиральницю, з побоюванням, аби вона не здійснила своє бажання щодо швабри.
І Глафіра Перфилівна заходилася звично підмітати уламки окулярів, закривавлені олівці й ручки, вставні щелепи, обривки краваток, відірвані ґудзики й решту професорського сміття, буркочучи, крекчучи й наспівуючи: «Мій номер двісті сорок п'ять, на тілогріїчці печать...»
Ця жорстока наукова розбірка свідчить про те, що кримінальний стиль спілкування проникає в різні сфери нашого життя й охоплює майже всі шари суспільства. Зуб даю, шановне панство, вік волі не видіти!
2003, 2011 рр.
____________________
Про що глаголять оці троє
І глаголять вони там і сям, і глаголять про те і про се…
Із нествореного Вільямом Шекспіром.
Полюбляють вони потеревенити про те, про се, іноді навіть і посперечатися; за чашкою чаю або за чаркою коньяку, зібравшись у квартирі одного з них, або ж без усяких напоїв на лавці в сквері. Вони – це Клим Пилипович Майоров, Остап Богданович Рибалко і Йосип Соломонович Детектор. Пересічні, як говориться, наші співгромадяни; не суперзірки, не кар'єристи, не олігархи, а звичайний швець, простий слюсар і скромний бухгалтер.
От тобі, безцінний читачу, фрагменти їхнього патякання:
***
Одного разу, попиваючи чай із лимоном на кухні Остапа Богдановича, Клим Пилипович зирнув у вікно, побачив охайну забігайлівку “McDonald's”, а поблизу від неї два рекламні щити, так звані білборди, на одному з яких ковбой спокушав американськими сигаретами, а на іншому красуня зваблювала американською ж газировкою (чи то пепсі, чи то кока…), і сказав:
– Дивна це країна – Америка. Своєю нав'язливістю вона вміє до нудоти набриднути навіть тим, хто в ній ніколи не бував.
– Так, країна надмірно нав'язлива, – кивнув Йосип Соломонович, беручи з вазочки передостаннє печиво. – А в принципі, американці нормальні люди.
– Ну так, люди як люди, є хороші, є погані, – підтакнув Остап Богданович, підсипаючи у вазочку ще розсипчастого печива.
– От тільки хріново, – додав Клим Пилипович, – що вони здебільшого не вміють розмовляти по-людськи, а кумкають наче марсіяни – ні біса не второпаєш без перекладача.
– А знаєте, що мене дратує в Америці найбільше? – запитав Остап Богданович.
– Що? – поцікавився Йосип Соломонович і посмоктав напівпрозорий диск лимона.
– Мене в Америці найбільше дратує те, що там немає мене…
***
Якось Йосип Соломонович говорив:
– Александр Македонський, Юлій Цезар, Тамерлан, Наполеон Бонапарт і тому подібні шмакодявки…
– Шмакодявки?! – перебив його Остап Богданович. – Та це ж великі полководці!
– Завойовники багатьох країн! – підтакнув Клим Пилипович.
– Ну так, мілітаристи, агресори, окупанти, – кивнув Йосип Соломонович. – А оскільки я як би пацифіст, то мені належить зневажати мілітаристів. «Шмакодявка» – це ж зневажливе слово, правда?..
***
– Досить популярний співак, – зауважив раз Остап Богданович, глянувши на телевізор, у якому під музику видавав звуки чоловік, схожий на підтоптаного пупсика.
– Його пісні вже, можна сказати, увійшли до аналів сучасної вітчизняної естради, – підтакнув Клим Пилипович.