Додаток:
Автор цього твору, довідавшись про існування літературної премії за найгірший опис сексу й уважаючи, що яка-ніяка премія краще, ніж взагалі ніякої, у нападі честолюбства висуває свій твір «Пітна ніч Еммануели» на здобуття цієї вищезгаданої премії.
____________________
Уявіть собі…
Уявіть собі: отака прерія з отакими індіанцями, що скакають на конях то там то сям, ковбоями й іншими конелюбами, а посередині цієї прерії стоїть отакий Я. І цей вусато-бородатий Я розглядає з-під козирка руки (від яскравого сонця) цю саму навколишню прерію, спльовуючи пісок (що пурхає у ефірі, запурхуючи в рот отого самого Я), та злегка лаючись. Ну, у тому розумінні, мовляв, куди ж це я потрапив. Мовляв, от тільки-но сидів за машинкою (але не пральною) і бив пальцями по клавішах (але не рояля), і тільки, мовляв, вибив «Уявіть собі…», як раптом – бумс! – і навколо мене не диван із машинкою й рештою інтер'єра, а якась пейзажна широчінь у стилі «степ та степ кругом». І якийсь, тьху, пісок хрумтить у слині, і якесь пекуче сонце, а був же вечір, що прикидався ніччю. І, чорт подери, вершники, мовляв, якісь пір'яголові скакають, вібруючи голосовими зв'язками. А інші не вібруючи, і не пір'яголові, проте теж скакають, мовляв. І не дуже-от, мовляв, мені подобається така зміна декорацій.
Це в перекладі на цензурну мову.
А в цю мить індіанець Віннету Чинґачґукович Крутобізоненко, спритно ухиляючись від свинцевевих, пахнучих горілим порохом, дрібних предметів, що борознять атмосферу уздовж його пір'я, помічає самотню до болю фігуру цього самого Я. І за допомогою вузди направляє біг своєї конячки (на кличку Нашпаровозвпередлети) до цієї самої фігури цього самого Я, як сказано вище, до болю самотньої. Фігура ж, з тугою спостерігаючи за оною зміною маршруту, ще нецензурніше починає спльовувати пісок, у тому розумінні, що, мовляв, нахріна, мовляв, моя скромна особистість потрапила в поле зору ухилянта від свинцевих предметів. І, мовляв, ухилявся б він собі в тому ж напрямку, мовляв! Але Віннету Чинґачґукович Крутобізоненко, ухиляючись, наблизився до самотнього Я та запитав його на примазикукському діалекті західноленграмайської говірки шишонської мови (він був із примазикукської групи західноленграмайської громади племені шишонів): «Хрузяй ди, – говорить, – на люлюкс щу ждиньдибаєшься, – говорить, – встряц?!» Цей самий Я, починаючи ухилятися від тих самих дрібних предметів, не володіючи індіанською мовою й не маючи під рукою перекладача, про всякий випадок песимістично відповідає: «Сам ти такий!» Індіанець Крутобізоненко роззявив був пащу, аби бовкнути ще що-небудь чужинське, та осікся у зв'язку з голосним іржанням Нашпаровозвпередлети й синхронним зрізуванням однієї з пір'їн предметом, що борознять атмосферу. І індіанець шустро, але з гідністю віддаляється, разом зі свистячими в його околицях пороховими свинцульками, як від нерухливої фігури похмурого Я, так і від рухливих (за рахунок непарнокопитого транспорту) фігур у крислатих головних уборах, у яких оті свинцульки випльовувались із металевих машинок, стисливих перстами.
І уявіть собі: коли цей Я, спльовуючи пісок і страждаючи песимізмом у тому розумінні, що важко й майже неможливо залишитися в живих у атмосфері, що густо простромлюється свинцевими предметиками, від щиросердечного сум'яття сполотнів і пукнув, раптом відбувається наступне: отой Я раптом виявляє, що перебуває не в прерії, а в рідному інтер'єрі, і оточують його не індіанці й кулевивергаючі ковбої, а милий диван, близька машинка, клавіші якої продовжують топтати його – Я – творчі персти, і інша обстановка особистої житлоплощі. І продовжуючи за інерцією спльовувати залишки неіснуючого піску, цей самий Я запитує беззвучно: та як же це могло вчинитися?! Яка-така сила висмикнула його з інтер'єру й зажбурнула на пару хвилин у прерію?
Що ви проказуєте, читачу? А? Голосніше. Авторська уява? Ну, не знаю… Може бути… тьху, пісок… може, і уява. Ач чого ушкварює, грайлива!
Кінець 80-х років XX століття.
____________________
П'яний угар
– Дааа, – простягнув князь, подивившись у вікно, – однако…
– Да полно вам шипеть, – крикнув Мафусаїл і плюнув у попільницю.
– Іді к чорту! – вибухнув князь і смикнув Мафусаїла за вухо.
– Зашибу, зараза! – гаркнув Мафусаїл і впився в коліно князя зубами…
– Да, билі люді в наше врємя, не то что нинєшнєє плємя, – процитував князь, витираючи рушником кров з ліктя й копаючи труп Мафусаїла п'ятою.